Ну й щеміло серце, щеміло в молодесенької лаборанточки. Яка до того ж ще й навчалася на заочному. За коханням, за справжнім, що його не пізнала.
Адже й «бог» був невдовзі розвінчаний. Який з ночі в ніч поруч хропів, а до сніданку ходив у підштаниках.
Та ще й по годині в туалеті просиджував: усе звик робити ґрунтовно й непоквапом. І лікувався од геморою.
А тут — студент, мов царевич із казки. А тут Амур… Ну, не той, що про рід людський дбає, а той, що виконує план по зростанню поголів’я худоби. З отакенними стрілами — списами, що на смерть вражають. Бугаїв збиває з копит. То як тій жіночці утриматися?
Ледь не до катастрофи сімейної справа дійшла. Коли доцент, одірвавшись нарешті од дисертації, побачив, яке полум’я у нього під боком палає. Та й постарався після державних екзаменів того, хто хмиз підкидав, подалі спровадити. Хоч сам же рекомендував його в аспіранти.
Так і появився в селі вчорашній студент Данько, якого нещодавно ота жіночка ніжно «Дань» називала. Наче в ласкавий дзвіночок видзвонювала.
Ну, не будуть же селяни й собі його Даньком величати. Краще отак, як усіх попередніх голів: по батькові. Ригоровичем — від Григорія.
І поставили Ригоровича, як очеретину худющого, на поправку до молочниці Марфи. Що сепаратором відала. До неї всіх гостей заїжджих спроваджували.
А у Марфи — Люба. Єдина дочка, що заміжжя вже спробувала. Куценьке те заміжжя було: не встигла й оглянутись, як чоловік її й полишив молодою вдовицею. Під чаркою любив на мотоциклі гасати, от і почаркувався з вербою. В мотоцикла й колеса поодлітали.
Потужила, пожурилася Люба та й пішла на роботу. Не сапою в полі вимахувати чи дійки коровам одсмикувати, а в контору, до начальства під боки.
Жінота, на роботу рушаючи, наряджалася в що постаріше. По самісінькі очі хустки нав’язувала. Черевики розбиті взувала. А то й босяком. Люба ж у всьому новому, у модному, ще й губи підмазувала і брови наводила. Чоловікам очі зривала. Не один підкочувався, залицятися пробував. Та Люба собі ціну знала: за будь-кого не збиралася заміж.
А тут — молоденький Ригорович. Та ще й нежонатий до того ж. Та ще й не будь-хто, а голова. Цар і бог у селі.
А тут мати до нього вже як до зятька майбутнього примірятися стала. Вершками заходилась одпоювати. Ще й стежила, щоб дочка і вдома в модельних черевичках ходила… А тут ще й подружки стали жартома Любу називать головихою…
Ну, куди Любі діватися?
Та і йому: не до клубу ж на танці парубоцького чуба начісувати. Дівчат попід верби водити. Голова ж, і кури сміятимуться.
Ну, він і той…
Не до сільради, щоправда, повів, а посадив у машину та й покотив до району: розписуватись. І весілля скромне там же зіграли. Гостями тільки потрібні люди були. Сам секретар, який не скупивсь на догани, за весільного батька сидів.
Повернулася Люба з того весілля вже головихою. Всіх красунь сільських, що на Ригоровича око гострили, коритом накривши.
За роки роз’ївся Ригорович — не впізнати. Пузце навіть нажив. Керівного мозоля.
Та й як було не нажити, коли майже щотижня — гості на колгоспний поріг. Непрохані й прохані. Більше прохані. Яким попокланяйся, доки завітати погодяться. Без яких ні тракторця не дістати, ні запчастин, ні труб, ані шиферу. Все по блату, все з-під поли.
Та мало того, що гостюють довсеру, ще й кожному — гостинця додому. Кабанчика з ферми, меду з колгоспної пасіки, коропців із ставка.
Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.
— Робіть що хочете, а я в тюрму не збираюся!
— Ну й забирайся к чортовій матері! З своїми руками чистенькими. Ми грамотнішого свиснемо.
Цей уже не боявся нічого. У цього й вовки завелися. А лисиці так ті табунами ходили.
Згодом не витримала, збунтувалася Люба. Це ж легко сказати: щотижня гостей повна хата! Руки одвалювались: готувать, прибирать, подавати.
— Або я, або гості! Приведеш — на поріг не пущу!
Пробував пояснити, що не для себе — для колгоспу старається. Для народного блага. Та хіба жінці щось утовчеш? Дістав брезентини, став водити гостей на природу. На лужечок до озера — сьорбати юшку. В лісок на галявину — смакувать шашликами. На курячі пупи, на карасі у сметані, на вареники, що плавали в маслі. Під коньячок, під горілоньку. Обпивалися, об’їдалися — колодами на травичці одлежувались.