Запанів, роз’ївся Ригорович — уже йому тісно і в «Волзі». І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить. Свій «актив» теж завела: забула, з якого боку і сапку тримати. Прибіжать, город увесь вилижуть, землю крізь пальці просіють. Поможуть і посадити, й зібрати.
Й остання новина.
Ригорович став депутатом. Та не районної ради, а обласної. Голосів процент найвищий зібрав. Розтикавши свій актив по лічильних комісіях.
Тепер його й прокурор не укусить: дзуськи!
«Божа кара»
…А на громаду хоч наплюй…
Він появився в селі як з неба звалився.
Зайшов до контори, замалим не двері ногою одчинив до Самого (секретарка не встигла й рота розтулити):
— Електрик потрібний?
— А ти що, ними торгуєш? — спитав сердито Ригорович: ніхто так до нього в кабінет не насмілювався. Хіба що якесь цабе із району. Чи з області.
— Прошу не тикати… Ви шукали електрика?
— Ну, шукав, — відповів неохоче Ригорович. Був нещодавно електрик, довелося в шию витурити: спився.
— Я — електрик… Дипломований… Ось…
І трудову книжку під носа.
Заглянув Ригорович в книжку — замалим не свиснув: п’ятнадцять літ стажу і суцільні подяки. Ще й не звідки-небудь, не з колгоспу зачуханого, а з гіганта індустрії: комбінату хімічного. Що півобласті випарами ядучими труїть.
Було від чого витріщить очі: люди в міста розбігаються, а цей — у село.
— Чим проштрафились? — перейшов на «ви» Ригорович. Тикав і старому, й малому: усім, хто нижче нього стояв. Як і на нього тикали ті, що вище стояли.
— Нічим… За власним бажанням… Ледь одпустили… Понімаєте, яка заковика, — не чекаючи запрошення, підсунув стільця, сів очі в очі. — Син у мене родився калікою. Руки-ноги покручені, і хребет повело. Доктора, ні дна їм, ні покришки, тільки руками розводили. Куди не возив… Ну, я й той… Вобщем, взявся сам лікувати… Процедурами водними. І само собою — масажами. Немовлям у ванну плавать пускав… Жінка пробі кричить, а я його, як каченя, учу плавати…
— Вилікували? — зацікавився Ригорович: вперше зустрівся з таким диваком.
— Вилічив! — ляснув по столу, аж ручка підскочила. — На ноги поставив! З олімпіади спортивної медалю привіз. Ось… — поліз до кишені нагрудної, вийняв медаль, у хустину загорнену старанно.
— А чого в село потягнуло?
— В село?.. Та подалі од хімії!.. Що од неї й синок народився калікою. На чисте повітря… На воду… Та й ліс тут у вас… Гриби, видать, водяться?..
— Та щось наче є. — Ригорович ніколи грибів не збирав. Несолідно. Хіба що із сковорідки. Під самогонку. Закусь — ой-ой!
Ще раз глянув у книжку, поставив основне запитання:
— Горілкою балуєтесь?
— Кинув… Як син народився… Не п’ю й не курю.
«Наче й справді правду каже, — придивився пильніше Ригорович. — Ніс мовби не синій і пальці не засмалені». «Беру!» Повагався трохи для виду, потилицю почухав:
— Один уже є на приміті, але так тому й бути — пишіть заяву.
Іще поцікавився:
— Де жити збираєтесь?
— Та якусь розвалюху знайду…
«Розвалюху»! Та в Ригоровича півсела порожнім стоїть. У сільраді, в отій книзі, що в ній реєструють і шлюби, й народження, одні лише похоронки. Школу давно вже закрили, дітей скоро будуть в музеях показувати. Хати, як дзвіночки, стоять із забитими вікнами. А цей — розвалюху.
— Вибирайте, яка вам приглянеться. Дам команду — в сільраді оформлять.
Електрик новий недовго хату й шукав. Проминув справні хати, що у центрі стояли, й оселився-таки в розвалюсі. Аж на кінці села.
Зате до річки — два кроки. І луг — замалим не від порога. А простір — тільки небо і ліс, що на обрії. Повітря ж — задихнутися можна од кисню…
І почалася кумедія. Для села, що придивлялося пильно до міських зайд — кожен крок стерегло.