Навіть Ригорович з ним шанобливо вітатися став.
Ну, що, здавалося б, ще чоловікові треба? Живи, працюй, на сина єдиного радуйся, та ще й дружина мила під боком… Ну, якщо коли й погризе, то не без цього — жінки, вони всі охочі об чоловіка зуби точити.
А так: як не натомляться за день, як не облягає дрімота, як не кличе до себе постіль, обов’язково:
— Ходімо, Дуню, на лавочку.
Вийдуть із хати, сядуть — тиша довкруж, аж дзвенить. І повітря легені полоще. Дихаєш — не можеш надихатись. Мовчки посидять, як ніколи споріднені, і — до постелі…
То що, здавалося б, ще чоловікові треба?
Так ні ж — встряв у політику.
Єдиний на всеньке село три газети виписував: «Народну газету», «Сільські вісті» та обласну. Ну, обласна, та мало займалась політикою. Все більше як хазяйнувати повчала. Василь Іванович для того її й передплатив — кріпко в науку вірив.
А ці дві газети про політику криком кричали. На кожній сторінці.
Вийде Василь Іванович, начитавшись газет, вийде очманілий на вулицю. З головою опухлою вийде. Та й підсяде до дядьків, що покурити до гурту зібралися. Про се, про те побалакати. Здебільшого про своє, про сільське, про клопоти, що обсідають щоденно.
Про те, що грошей катма: ні за що в крамниці й солі купити.
Що без світла живуть: через день вимикають електрику. А воно ж і до худобини вночі треба навідатись, і лоба не побить об одвірок. Та й воду доводиться з річки тягати… Добре ж, що хоч річка під боком.
— Еге ж, то у тебе під боком! З вікна відром можна дістати. А з нашого кутка спробуй! Поки наносиш, то й ноги одвалюються…
Що молокозавод, який щоранку присилає машину по молоко від корівок людських, махлює безбожно. По тридцять копійок за літр, щитай, що задаром. Невигідно й корову держати…
Що трактори всі стоять, бо нема запчастин. Запчастини, щоправда, то є, запчастин у районі навалом, так у колгоспній касі вітер висвистує…
— Свистітиме, коли солярка од зерна утричі дорожча… Весь урожай іде на солярку.
— Учора просив машину, підкинуть дровець — бензину катма…
— Кому — катма, а кому — хоч залийся.
— Коней… Коней треба заводити.
— Коні на ковбаси пішли.
Й обов’язкова примовка:
— Що не кажіть, а при Брежнєву таки лучче жилося.
Отут Колодій і не витримав:
— При Брежнєву!.. Та ми вже тоді до ями котилися! Тільки й того, що не встигли звалитись на самісіньке дно.
— Що на дні, то на дні. Не знати, коли й виберемось.
— Хе, чого захотіли — вибратись!.. Та ви подивіться, хто нами керує. Президент, що ні в тин ні в ворота?.. Депутати, які тіки дбають про те, щоб власні кишені набити зеленими?.. Чи начальство районне, яке усі ферми пожерло-спустошило?
— Та воно мовби так, — обережно дядьки. — Воно конешно…
— Мовби!.. А хто їх поставив? Хто за них голоси віддав? Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!
Розпалиться Колодій — кулаками вимахує. Всіх підряд, не оглядаючись, криє.
І дядьки потроху-потроху до тих «політбесід» починають звикати. Вже не так озираються. Погоджуються, що таки щось треба робити.
Бо — розор. Безвихідь суцільна. Грабіж всенародний.
— Що робити? — гне Колодій свою лінію. — Знизу треба починати! Ізнизу!
Докотилися ті розмови і до Ригоровича. Перестрів якось Колодія, буркнув:
— Зайдіть!
Не хотів, видать, розмовляти при свідках. Що вже й вуха понашорошували.
— Що ви там язиком дурним плещете?
— Собака плеще — не я! — спалахнув Колодій.
У Ригоровича й жовна заграли:
— Ви от що: робіть своє діло, а народ не підбурюйте. Бо так і догратися можна…
— Не лякайте, я уже ляканий! А до того, що я говорю, вам діла немає.
Вискочив Колодій — грюкнув дверима. І довго по тому ця розмова кипіла у ньому. Уночі навіть заснути не міг.
Пригадував усе, що йому люди розповідали тихцем, «по шекрету».
І про отой схрон посеред лісу, куди начальство «тропу Хошіміна» проклало.
І про двоповерховий будинок, що на всеньке село безсовісно вікнами світить. Що його заробітчани з Карпат збудували замість критого току. А хто платив за роботу? Звісно ж, із каси колгоспної.
І про «Волгу» новісіньку.
І про трикімнатну квартиру, що її дочці у Києві купив, коли віддавав заміж.
А скільки ж це грошви довелося з кишені вигорнути! Де він їх взяв?