Іще треба додати до цієї анкети, хоч це й не вимагалося, що герой наш од природи не був обділений совістю. «Як людям, так і нам», — казав завжди жінці, коли та починала скаржитись, що і того нема, і того, що який ти голова після цього. Жив у батьковій хаті, чи не найубогішій на все село, ходив, як усі, в домотканому, лише чоботи міняв майже щороку. Чоботи на ньому горіли, бо він єдиний з усіх голів колгоспів не заводив собі фаетона, навіть коня не сідлав, а все пішечком, пішечком — поки поля всі оббігає, то весь у милі й вертається. Від того, мабуть, і худющий був, як гончак.
Колгосп його був чи не найбідніший у всьому районі: суцільні супіски, крім картоплі, нічого не родило, та ще тютюн та льон. А щороку здай державі і хліб, і м’ясо, й молоко. Молоко-м’ясо здавали своє, що-що, а на сіножаті не скаржились, хліб же завжди купували на гроші, виручені за льон та той же тютюн. І до зернини останньої виконували святу заповідь: спершу державі, а якщо лишиться, то вже собі. Собі не лишалось нічого, богомільним жінкам навіть не було з чого спекти потаємної паски, печеного хліба теж в село не завозили, виручав той же Житомир, що лежав за п’ятнадцять кілометрів. Схопиться жіночка десь серед ночі, на плечі два кошелі: один попереду, другий позаду — та й біжка до міста на ринок. У кошелях і цибулька молода, і щавель, і кріп, і редиска, ще звечора в акуратні пучечки пов’язані. «Дамочко, осьо в мене беріть! Щойно ж на городі зібрала!» Уторгує якусь копійчину щербату, купить одну-дві хлібини (більше й не одпускали) і бадьореньким галопцем додому. Прибіга, їла — не їла, за граблі, за сапку — та на роботу. Щоб, не доведи Господи, не запізнитися. Саме тоді вийшов указ про запізнення та прогули, що й до села докотився. Запізнився — знімають п’ять трудоднів, горбом твоїм і зароблених. Знімуть раз, удруге знімуть, а там глядь — і не виробив мінімуму! Ну, а того, хто не виробив, карали на всю котушку: виключали з колгоспу. Збирай, чоловіче, манатки та й паняй до Сибіру.
Отак і жили — горя не знали.
Вже під час війни, в перерві між боями, зібравшись до гурту, пригадували: «Ех, не вміли ми як слід цінувати тієї житухи! На двох ходили, на пузі не повзали!»
Отож люди жили в основному із власних городів, що зеленіли при кожній хатині, на що герой наш, совіслива людина, поки що заплющував очі. Спустять інструкцію — він і з городами поведе нещадну війну, поки що ж наказу такого не спускали і можна було на це дивитись впівока.
Героя нашого звали Петром, по батькові величали Івановичем, а прізвище мав Тимошенко. Дружину ж його, яка вчителювала, звали Людмилою, теж Іванівною. Діток же — Галею і Васильком.
Тож віднині ми зватимемо його, незважаючи на молоді роки, Петром Івановичем. Бо де це видано, щоб голову колгоспу звали просто Петром чи Грицьком. Бригадира й то величають по батькові.
Отже, Тимошенко Петро Іванович.
У перший же день війни він наказав повісити в конторі карту Європи. Наготували цілу купу червоних прапорців, щоб помічати переможну ходу нашої армії. Але жоден прапорець так і не знадобився, наші війська чомусь не поспішали громити ворога на його території, а вели вже на нашій оборонні бої, і чутки, одна тривожніша другої, стали докочуватися до села. Появився Львівський напрям, потім ще ближче і ще, по шосе, що вело з заходу через Житомир на Київ, сунули валки втікачів, які розповідали таке, що не хотілося й вірити. Аж ось на заході загримотіло грозово. Спершу ледь чутно, лише вночі, а тоді вже і вдень. І Петро Іванович, не на жарт стривожений, подзвонив у райком.
— Не панікуйте! — строго осмикнули його. — То наші війська заманюють ворога вглиб території, щоб потім могутнім ударом його розгромити.
А другого дня той же голос райкомівський наказав готуватися до евакуації. Терміново. Не гаючись.
— Вивезти все під мітлу! А решту спалити!
— А свиноматки? — спитав у відчаї Петро Іванович. — Три десятки свиноматок поросних, куди їх?
— Спалити!
— Може, людям роздати? — Наказ спалити ніяк не вкладався Тимошенкові в голові.