У виконкомі застукав лише сторожа.
Тикав печатку, просив дати розписку.
— Бог з тобою, синку, я й розписатись не вмію. Хрестики ставлю. Паняй у Київ, вони туди всі дременули. Там їх і знайдеш.
Тож не лишалось нічого іншого, як податись до Києва.
Вже за Житомиром капітан і два лейтенанти перехоплювали військових, при зброї і без, що втікали в напрямі Києва. Зупинили й Тимошенка.
— Кто такой? Документи!
Дістав посвідчення, подав капітанові.
— Прєдсєдатєль колхоза? Што ж, прєдсєдатєль, прідьотся нємного і тєбє повоєвать. Задержим нємца до пріхода наших частєй.
— Дак я ж без оружія, — озвався несміливо Петро Іванович. Намагався говорити по-російському: раз чоловік говорить російською, то й ми до нього тією ж. Що ми, не люди?
— Нічаво… Лейтенант, бєрі єво вторим номером в пулємьотний расчот!
Цим несподіваним поворотом долі Петро Іванович був такий приголомшений, що на мить і про печатку забув. Його, голову колгоспу, ще й заброньованого, та в рядові!
Згадав про печатку уже в окопі, куди його привів лейтенант.
— Товаришу лейтенант, мне к капітану!
— Зачєм?
— По очєнь важному дєлу.
— Бєгі. Одна нога там, вторая здєсь!
Довго не наважувався підступить до капітана. Той, сердитий, вичитував сержанта:
— Ти хоть понімаєш, што такоє позіция?
Врешті помітив Тимошенка:
— Чєво тібє?
— Товаріщ капітан, у меня печать.
— Какая у чорта печать?
— Печать колхоза. Прімітє єйо, а мне дайте распіску.
— Да сунь ти єйо себе в задніцу! — оскаженів капітан. — Люді гібнут, а он с пєчатью распоносілся! Марш к пулємьоту!
І Петро Іванович як побитий підтюпцем вернувся в окоп.
Довго не міг прийти до тями. Образа пекла, аж щоки горіли. «Сказав би ти мені це в тридцять сьомому!» А тут ще напарник став бурчати, що чортзна-кого йому в поміч прислали.
— Ти хоч бачив, що таке кулемет?.. Я так і знав!.. Дивися сюди: ось в цих коробках стрічки з набоями, будеш мені подавати… Та не так, не донизу, а догори набоями! Розшолопав?
Кулемет стояв на бруствері, націлившись коротеньким рильцем на бруківку, що вела з Житомира. «Максим». Петро Іванович не раз бачив такий кулемет у кінофільмах з часів громадянської. Глянув донизу, на порожню поки що бруківку, що круто загинала праворуч, і тоскно й незатишно стало йому на душі.
— А що, наших військ там уже немає?
— Ха! Знайшов, де шукати наші війська! Змоталися всі. Нами дірку заткнули, — сердито сплюнув напарник. — Ти, я бачу, й пороху не нюхав?
— А ти?
— Нюхаю від самого кордону. Оце ти в мене вже п’ятий.
— Убило? — ледь не зойкнув Петро Іванович.
— Ні, по голівці погладило.
«А печатка? З печаткою як?» — подумав, холонучи, Петро Іванович. Уявив себе вже після бою: лежить, мертвий, а німець дістає з його кишені печатку.
— З такими командирами, мать їх за ногу! — вів далі тим часом напарник. — Війська підійдуть, аякже!.. Поки начухаються, од нас мокре місце зостанеться. Чуєш, гуде?
Попереду й справді гуло. Глухо й погрозливо. Продовжував горіти Житомир: весь небосхил затягнуто димом. Напарник висунувся з окопу, притулив долоню до вуха.
— Здається, танки… Підуть танки — хана!
Петро Іванович бачив і танки. У кіно. Не ворожі — наші. Все одно дивитися було моторошно, як вони чавили людей, наче комах.
залунала в голові бадьора пісенька про трьох наших танкістів. Петро Іванович аж головою мотонув, мелодію оту проганяючи, та вона лізла нахабно у вуха, гриміла у ньому.
— Як же ми од них одбиватимемось? — спитав розгублено.
— Кулаками! — буркнув напарник.
Петрові Івановичу стало зовсім незатишно. Намацав печатку. Вона ворушилася на грудях наче жива. І важкий, грізний гул. Од якого й земля двиготіла.
Танки!
І лєтєлі назємь самураї…
І тут Петрові Івановичу захотілося раптом до вітру.
— Ти чого вертишся? — спитав сердито напарник.
— Надвір… — згораючи від сорому, відповів Петро Іванович.
— «Швидка Настя»?.. Буває… Мотай в оті кущі!.. Та не засиджуйся! — гукнув уже в спину.
За окопами, в неглибокому вияркові, густо зеленіли кущі. Петро Іванович скотився у виярок, розсупонився, присів. Позаду вже аж ревіло. Ляснув переляканий постріл, хтось закричав: «Нє стрелять!» Печатка затіпалась, налякано в груди б’ючи, і Петро Іванович, підхопивши штани, дременув уздовж виярка. Куди завгодно, тільки подалі від окопів, де на нього чекала неминуча погибель, а печатка попаде ворогу в руки. І в спину била йому, штовхала рясна стрілянина, що знялася над окопами…