Він таки добрався до Києва і здав печатку, і вже київським військкоматом був направлений в діючу армію, і провоював майже три роки. Після третього важкого поранення інвалідом повернувся в рідне село і знову очолив колгосп, аж до виходу на заслужену пенсію. Перша дружина Петра Івановича так і не добралася з обома дітьми до сестри — десь по дорозі загинули, і Петро Іванович вже по війні одружився вдруге, на жінці скупій та ще й злій, яка його їла поїдом аж до самої смерті.
Ховали його всім селом, і люди хвалили на поминках:
— Гарний був голова. Строгий.
— А з нашим народом без строгості й ніззя…
І ще пригадували: коли помирав — марив печаткою.
Лемко
Перед війною діло було. У панській Польщі, як писалося тоді в наших газетах.
Молодий лемко Микола лісником влаштувавсь працювати. Попобігав, роботи шукаючи: на убогих моргах земельки пісної не розхазяйнуєшся. А він народився тринадцятим: чортова дюжина. Добре, що родич далекий (вік за нього молитись!) кому треба словечко замовив — узяли лісником на роботу. Робота не каторжна, і на кожному дереві як не кожух, то мешти висять. Молодий лемко Микола за цю роботу зубами вчепився: таке щастя раз у житті випадає, та й то далеко не всім. Кожну деревину як дитину власну стеріг. Кожного оленя пас.
А тут — вовки завелися, звідки вони і набігли! Цілісінька тічка вовків. Оленів ріжуть, зайців-лисиць підмітають. До людської худоби добралися. Собак навіть крали. От-от на людей почнуть нападати.
Молодий лемко Микола ударив на сполох, побіг до пана директора.
Директора дуже та звістка розгнівала: ногами тупотів на Миколу. Собаки то, а не вовки! Собаки, пся крев!
Директор в літах уже був: півроку лишилось до пенсії. То йому що — теж ґвалт піднімати, облави влаштовувати? Гляди, ще й пенсію зріжуть, що розвів у лісі вовків.
Молодому лемкові Миколі й послухатися б. Погодитися з паном директором, що то таки собаки, а не вовки. А він затявсь на своєму.
Зарядив свого кріса шприцом, що присипляє звіроту, та й приволік панові директору до кабінету сіроманця найбільшого:
— Оце що, не вовк?
— Забери! Забери, пся крев, собаку! — затупотів ногами директор.
І чи то від крику шаленого, чи від тупоту лютого вовк візьми і прокинься…
Молодого лемка Миколу з люстри знімали. А пан директор зламав собі карк. Стрибонув у вікно з другого поверху, на плечах раму виніс. Ну хто ж після цього лемка дурного на роботі триматиме?..
Не довго й без роботи в батьків на шиї сидів: війна заварилася.
Військо польське, що нахвалялося гоноровито німецькі танки посікти на локшину шаблюками, за тиждень-другий розколошматили. А тут ще й совіти з іншого боку підперли, швабам руку дружби подавши.
Куди діватися лемкові?
І завербувався Микола на роботу в ту ж Швабію. Фюрерові переможну зброю кувати.
Як він її там кував, розповідать не любив. Німці їх усіх, завербованих, вважали за бидло. У чорному тілі тримали. Тільки й того, що не за колючими дротами. Як полонених з совітів: ті мухами дохли, палить не встигали.
Ще й відпускали зрідка до міста, якщо не проштрафишся. З пов’язкою «остарбайтера» на лівій руці. Красива пов’язка, готичними літерами виписана, а Микола її перед кожним поліціянтом за спину ховав: боявся, що ухоплять за карк — та до поліції.
Ходив містечком ошатним, вітрини крамниць роздивлявся, куди тільки німцям заходить дозволено. На виставлені наїдки потай облизувався. Виду не подавав, який голодний не був. Не втрачав постави уродженої. Не будь-хто — лемко іде!
Ходив-ходив молодий лемко Микола містечком ошатним та й виходив дівчину, яку звали Вірою, а прізвище — Лепська. Чистокровна полька, тільки з тих, що на тамтій Україні жили, під совітами. Багато тоді поляків було там розкидано, то вже потім, після війни, у Польщу повибиралися.
А він спершу не знав, що вона полька. Думав — німкеня. «Ти диви, і серед них є отакі файні дівчата!» В очах утопитися запросто. Та акуратне ж, акуратне, мов щойно скупане. Ще й фартушок накрохмалений. І бантик біленький на голівці русявій.
Котить коляску, а в колясці — мале німченя.
Раз обігнав лемко Микола красуню — обернувся, назустріч пройшовся… Обігнав удруге… А третього разу заговорити наважився.