Німецькою. Сленгом. Що ним тубільці зроду-віку розмовляють з колонізаторами.
Дівча й зупинилося — Миколу в очах своїх утопило.
— Цо пан муві? — озвалась по-польськи.
У молодого лемка Миколи й душа заспівала.
І почали вони уже вдвох немовля німецьке вигулювати.
Як скінчилась війна, забрав Микола Лепську Віруньку до себе на Лемківщину. У велику сім’ю, що у тісняві, як бджоли у вуликові. На морги злиденні, на землю пісну, що каміння тільки й родить.
Дивилася-дивилася на те лихо Вірунька та й стала чоловіка знаджувати на свою батьківщину. Де землю не моргами — гектарами міряють. Де чорнозем — хоч на хліб намазуй. Де тільки татко і мамка її, єдину доньку, виглядають. Де річка сумирна і тиха, а не ось ця, що під боком реве: от-от хати позносить. Де луг — до самого неба. І трави на лугові тому — косиш не перекосиш…
Слухав-слухав молодий лемко Микола про річки молочні й кисільні береги та й вирішив їхати.
У поруйнованім війною селі опинився. Що його уже совітська влада дотла обдирала. Не гірше німецької. Де таки й справді чорнозем — хоч намазуй на хліб, і ріка замалим не тече молоком, і поля гектарами, а не моргами зміряні. Золото, золото, куди не ступи, а людяки якісь аж пришиблені по тому золоту ходять.
Довго ж намагався зрозуміти молодий лемко Микола, що і до чого…
Ну й став жити — куди мав діватися? На Лемківщину? Так там таке заварилося, що лемки білому світу не раді були. Новий польський уряд, збільшовичений, провів операцію «Вісла». Щоб не плодились бандерівці. У совітів навчившись, підігнали ешелони та лемків усіх, усіх до одного, на піски неродючі в бік моря Балтійського й виселили: «Хазяйнуйте, пся крев, якщо шануватись не вміли!»
Скільки їх там перемерло, стражденних!..
А тут людей давно шануватись совіти навчили: як не дерли три шкіри — мовчали. Хіба що зберуться, хильнуть по чарчині та «Ой ти, Галю…» заголосять одне поперед одного. Мов до тієї Галі і моляться. Що їх, життям люто покривджених, тільки й тримала на світі…
Та ще крадуть, прости мене Господи! З гуртового, з суспільного. Бо не вкрадеш — не проживеш… Вже як нічого не несеш під полою з роботи, то якось воно і невдобно.
Тож Микола і став приживатися у світі цьому дивовижному. Звикати якось до нього.
Став ходити на роботу в колгосп — зароблять трудодні пустопорожні. І потроху-потроху теж красти навчився. Вірунька в штани потаємні кишені нашила: відро зерна влазило! А жінота — за пазухами та попід спідницями. Як миші носили.
Миколу спершу совість мучила. Ніс зерно в тій кишені, а довкола мов «Злодюга! Злодюга!» кричало. Та згодом звикнув.
Людяка — вона до всього звикає.
Жили в хаті саманній, по війні наспіх зліпленій. Віруньчині батьки невдовзі й померли, та хата недовго була спорожнілою. Лемко Микола беріг сімейну традицію: настругав дітлашні повну хату. Та всі у нього, у бахура. Родила — тіло тріщало.
А в неділю наряджався в святковий костюм, привезений із Швабії, взував мешти блискучі, а на голову — капелюха з пір’їною, і леґінь леґенем поважки селом походжав. Молоденьким вдовичкам (скільки ж їх війна розплодила!) очі зривав. Що ладні були його разом з костюмом отим на свої груди сирітські покласти. Спали і снили про лемка.
Ох і ревнувала ж Вірунька! Ох і пильнувала, щоб якась відьма-розлучниця чоловіка не вкрала!
Було усього: і сварок, і крику, і сліз. А він лиш усміхався у вуса (бач, і вуса завів парубоцького):
— Та не журись, жінко, не змилиться…
«А шляк би тебе трафив! Заодно з тим, що намилюєш!»
Лемченят півсела напустив. Так принаймні Вірунька вважала. До якої дитини не приглянеться — лемчисько викапаний. Хоч під своє крило всіх збирай.
А потім про лемка Миколу село все заговорило.
Та що там село! По району прокотилося, дійшло аж до області.
Довкола села, що в ньому став жити Микола із жінкою Вірою, лежали якісь химерні ґрунти. З одного боку — чорнозем по шию, з другого — пісок перемитий. Гектарів п’ятсот, як не більше. Ріка тисячі років по заплаві гуляла та й нагорнула гори піску.
Нічого на полі тім не родило. Що не пробували сіяти — горіло на пню.
На нього давно і рукою махнули: нам і чорнозему вистачить.
Лемкові ж Миколі, який звикнув землю скупими моргами міряти, оте поле порожнє — колючкою в оці. Не раз його кроками міряв, прикидав, що й де садити. Отут сосна ростиме, а тут, на заболоченому, вільха. Озолотитися можна!