Ще й узор кольоровим дротом уплів. Очей не відірвеш.
Оце, здається, і все.
Все про Лемка Миколу. Який до самої смерті не переставав дивуватись, як же це треба народ затовкти, щоб він, цей народ, розучився жити по-людському.
Ага, ще одне. Ледь не забув, уже й отакенну крапку поставив.
У діда Лемка два брати за кордоном жили. В Канаді. Писали, в гості запрошували.
Не поїхав. З тієї причини, що брати набагато краще од нього жили.
Лемко — він скорше умре, аніж старцюватиме.
Отакий народ у чужинецькі піски закопати?!
Етюди
Перепишіть мене в українця
— А вгадайте, скільки мені років?
Вгадував би я твої роки! Коли б моя сила та воля, я б тебе зараз в оцю річку — сторч головою!
Сиджу в чому мати народила, зігріваю проти травневого сонця дрижаки. Поруч, на високому березі, сохне мій одяг. Тут же і гумові чоботи. Як я їх не загубив у воді, й досі не знаю. Пірнув — тільки солом’яний бриль загойдавсь на поверхні.
Сохне й бриль.
А окуляри не сохнуть.
З сумом дивлюся на воду. Там, десь на дні, лишилися мої окуляри. Нові-новісінькі, з цейсівськими сонцезахисними скельцями: чим ясніше надворі, тим вони стають темнішими. Я за ними полював майже два роки, за самі лише скельця одвалив спекулянтові (пробачте — бізнесменові) купу грошей. Вперше, можна сказати, надяг — і от маєш!
Пірнуть? Спробувати знайти?
Бр-р-р…
При одній лише згадці про це мене починають знову бити дрижаки. Досить того, що вже раз пірнув.
А все оцей чорт! Стоїть, виблискує веселою лисиною.
— Так скільки мені років?
Скільки років? Я вже зогрівся, і злість моя потроху згасає. Дивлюсь більш уважно на свого випадкового супутника. Коли б не лисина, взята в береги кучерявого чубчика, йому можна було б дати п’ятдесят, а то й сорок п’ять. Тож, накинувши п’ять років, не так відповідаю, як запитую:
— П’ятдесят п’ять?
— Ха, п’ятдесят п’ять! А сімдесят один не хочете?
— Сімдесят один? Як же ви так збереглися?
— Бо їм траву.
Що він їсть траву, це я вже бачив. Жує, як корова. Коли йшли до човна, весь час нахилявся. То кульбабу зірве, то подорожник, то глуху кропиву. І до рота, до рота. Надибав люцерну — зірвав цілий жмут:
— Найкорисніша для людини рослина!
— Як ви її їсте?
— А отак! Ось скуштуйте самі.
Зірвав, розжував обережно. До самісінького човна плювався: полин полином.
— Полин, до речі, теж дуже корисний… Я коли пішов на обстеження, то лікарі роти пороззявляли од подиву: шлунок — як у дитини. «Чєм ви пітаєтєсь?» — «В основному травою». Сміються, не вірять…
— Як ви оцю капость їсте?
— А треба звикнути.
Він і зараз, поки я сохну, нишпорить очима в траві. Нарвав дикої м’яти: жує й очі мружить від вдоволення.
Послав же мені Господь супутника!
Не Господь, а Василь. Що навпроти й живе. Зранку гукнув через паркан:
— Андрійовичу, ви збирались на річку! Прихопіть Петровича. Чоловік, скільки живе, на човні не плавав. — Поруч з Василем блищала тепер уже знайома лисина.
Мені страх не хотілося брати когось із собою на той човен, та відмовити не міг: човен же Василів.
— Ви й справді на човні ніколи не плавали?
— Плавав, тільки на шлюпці. А на човні не пробував.
— Тоді сідайте обережно попереду і, головне, — не хапайтесь за борти, коли човен хитається. Бо перекинемось… Сіли?
— Еге. — Лисина блищала, як дзеркальце.
— То попливли.
Попливли! Я не встиг і десяток разів махнути веслом, як він простягнув руку до рогозини, що витикалася з води. Човен гойднувся, Петрович одразу ж учепився в борт, човен став цапки, і я шубовснув у воду. Дістав дна чи не дістав — не пам’ятаю, але пірнув так, що тільки бриль загойдався на хвилях.
Добре ж, що хоч сонце пригріває по-літньому!..
— І давно ви отак пасетесь? — питаю Петровича.
— З дитинства. З тридцять третього року. Ви ж моїх літ, то мусите пам’ятати той голод.
Пам’ятаю. Тягав опухлі нош, наче колоди.
— А мене трава тільки й спасала. Якої трави я тільки не перепробував! І варив, і сиру жував. Мати померла, сестра старша померла, а я вцілів…
— А батько?
— Батька убив ще в тридцятому році дядько Тодось. Його найближчий товариш. Разом були на війні, в одному окопі гибіли, з одного казанка фронтову юшку сьорбали. Тато мій, коли повернувся з війни, осів у селі, а дядько Тодось записався в комуністи та й подавсь до району: на людей наганом помахувати. З’явився і в нашім селі, вчепився у тата: «Пишись до артілі!» Бо на мого тата весь наш куток оглядався: «Як Петренко запишеться, то підемо й ми». А в тата й воли, і коняка, і плуг, і сівалка: йому та артіль як болячка на боці. Умовляв-умовляв дядько Тодось, навіть тюрмою погрожував, а одного вечора покликав на розмову, вивів за село та в потилицю татові й вистрелив…