Поховали ми тата…
Ну, а тоді голодовка. Першою вмерла Тетяна, старша сестра. У нас іще вистачило сил покласти її на візок та одвезти на кладовище до тата. Пам’ятаю: мати й сльози не зронила, тільки губи до крові покусала. «Мамо, — просив, — не гризіть губи!» А вона гризе та й гризе…
Ну, поховали Тетяну, а вслід за нею злягла і мати. Все просила води, напитися ніяк не могла. Лежить, сухенька, маленька, де й вода та дівається, і все просить: «Посидь коло мене!.. Посидь!..» Я й сидів скільки міг. Бо затіяв копати могилу.
Могилу, еге ж. На городі, під вишнею. Поки сили були, щоб не лишити матір непохованою. Широку могилу копав: на матір і на себе. Матір сюди положу та й сам поруч ляжу. Копну й перепочину… Копну й перепочину… «Господи, зроби так, щоб мати ще пожила трохи на світі! Доки оцю яму закінчу…»
Аж якось мати підкликала до себе. Взяла за руку й каже:
— Синку, слухай сюди, що я надумалась. Мені все одно помирати, то ти мене вбий. Оно і сокира. Не бійся, мені не буде боляче. Убий та й їж потихеньку. В отому горнятку вари, що я кашу варила. Може ж, хоч ти виживеш…
Зараз я так думаю, що мати тоді втратила глузд. А тоді мене як обварило у грудях — вискочив з хати, упав на траву і вию — землю гризу…
А сокиру того ж дня втопив у ставку…
Докопав-таки яму, як не важко було. Намостив соломи — мамі й собі. Дві подушки у голови, ряднину велику на двох — нічого не жалко було, нікому лишати. І тільки скінчив яму ту облаштовувати, як і мама померла. Ховав — по дошці спускав, бо не втримав би. Висадив на дошку — мама донизу ногами й поїхала. А я її за руки притримував, щоб не звалилася. Поклав на солому, підбив подушку під голову, вкрив рядниною, під боки підтикав. Потім ледь вибрався з ями. Коли б не дошка — так і лишився б поряд з матір’ю…
Поховав ото матір, а сам іще дихаю. Пасусь на траві, а вночі, коли всі поснуть, прокрадусь до верби — та до дупла.
Верба в кінці сусідового городу росла, в діда Омелька. Старезна, а дупло таке, що людина сховається запросто. То дід Омелько в те дупло й заховав качани кукурудзяні. Ними й жив. Вночі візьме качан, облущить та на жорнах потихеньку змеле. Разом із кукурудзою. Та кору дубову, щоб більше наїдку було. Ви бачили коли-небудь жорна, Андрійовичу?.. Я б ті жорна, коли б знайшов, отой камінь важенний спрацьований, у золото найвищої проби оправив би та на стіні у головному музеї й повісив би. Щоб нічого більше не висіло — тільки темні жорна на білій стіні. Та ще, може, лампада, як під образом Божим. Скільком вони, оті жорна, життя врятували!
Ідіть, люди, молітеся…
Аякже…
Упіймав мене дід якось серед ночі. З качаном у руці. Бив уже, бив. І по голові, й по спині, й по ребрах — тільки тріщало. Я ж за єдине боявся: що качан з руки випущу. Вчепився в качана. Убий, а не вирвеш.
Бив мене дід, бив та ще й пригрозив на прощання: «Ще раз зловлю — голову геть відкручу!» І одкрутив би, я ж йому життя з кожним качаном укорочував…
І не лишилось мені нічого іншого, як тікати з села. Од вірної смерті.
Подався на залізницю, щоб добратися до якогось великого міста. Чутка була, що в містах хліба навалом. Добрався, надибав порожній вагон та до нього й заліз. І коли б той вагон хоч тиждень постояв на місці, викинули б мене, мертвого, мов тріску. А так проснувся, чую — стукоче. Їду. А куди їду, не знаю…
Отак і заїхав я аж у Росію. І то мені підвезло, що не виявили та по дорозі не викинули. Обіч всіх залізниць, що вели з України, шпалами мертві люди лежали.
Одного не можу пойняти. Ну, Сталін, ну, мстив Україні, а решта? Скільки ж це треба було нечистого люду підняти, щоб голод такий влаштувать! Які матері їх родили — своїх душити?
І підібрали мене там не люди порядні, а вурки. Погодували тиждень, на ноги поставили, а тоді й повели на «дєло», а по-простому — красти. Тільки я — ну ніяк — красти не міг! Штовхають мене вуркагани під боки, показують, де погано лежить, — підбігай і хапай, а в мене руки-ноги мов дерев’яні зробились. Не можу вкрасти — хоч ти мене вбий!
Ну, вони мені, назад повернувшись, боки й натовкли. Так пом’яли, що лежав — кров’ю одхаркував.
Очухався, звівся, знову на базар повели. І знову я нічого вкрасти не міг.