Ремінець геть потріскавсь од часу, а все ще міцний — не вгризеш. Посмикав-посмикав його дід Марко та назад і поклав: жалко стало псувати. Ану ж ще знадобиться!
Дід Марко скільки й живе нічого так запросто не викине. Загляньте до нього в комору: не комора — крамниця. Всі речі, що йому вірно служили, або акуратно на гвіздках розвішані, або складені на полицях. Он і хомут од коня, що його в тридцятому одвів до колгоспу. Коня в новому одвів, а старий приберіг («Хай висить, їсти не просить»). А ондечки ярмо для волів — це вже повоєнна реліквія. В перші роки після війни не так тракторами, як кіньми-волами возили-орали. Дід Марко з десяток літ і проходив коло волів. А коли волів погнали на бойню, підібрав ярмо з занозами та й, надівши на шию, приволік у ту ж комірчину.
Нещодавно приходили — просили в музей. Дід Марко подумав-подумав — не дав. Раз просять, значить комусь воно іще нужне. Гляди, і йому пригодиться. Недарма ж у колгоспі половина тракторів та комбайнів на полиці зуби позакидали. Надумаються знову волів заводити, то й не знатимуть, у що їх і впрягти. А дід Марко тут як тут.
Отак воно у селі: сьогодні валяється, викинути руки ніяк не доходять, а завтра вдень з вогнем за ним бігаєш…
Пошастав-пошастав по комірчині — знайшов подрану брезентину. Була колись плащ-наметом, носив її у війну. Скільки разів захищала вона його від дощів та холодних вітрів, скільки разів нею вкривався, лаштуючись до тривожного сну фронтового прямо на мокрій землі. Вкриється, зігріється, засне — і хоч би тобі яка болячка вчепилася!
Врятувала вона життя дідові Маркові. Це коли його посікло наскрізь осколками і він кров’ю спливав. Німці сипали міни — голови не підняти, то два санітари накотили його на той плащик солдатський та й поволокли по-пластунському. Видерли, можна сказати, у смерті з зубів. «Ще б чверть години на місці полежав — була б тобі вічная пам’ять!» — сказав йому лікар, осколки виколупуючи.
То як викидати солдатську ту одежину? Носив її дід Марко до суцільних дірок, вже повернувшись додому, та й по тому склав акуратно, відніс в комірчину.
Осьо вона, не згнила, збереглася. Вміли ж колись речі робити!
Продивився, промацав, понюхав — і досі порохом пахне.
Ну, ця ще послужить!
Став лаштувати з неї шлеї на пальці. Вирізав, утроє згорнув, заходився зшивати суровою ниткою.
Підбіг онук, що приїхав з Черкас разом з невісткою:
— Што ты, дед, делаешь?
Бач яке: ніяк не хоче розмовляти по-нашому! В перший же день заявив, до діда звертаючись:
— Не разговаривай со мной на этом плохом языке!
— Цей плохой язик тебе, дристуна, зодягає і годує! — розсердивсь дід Марко. — Походи та послухай, якою мовою сільські люди говорять!
Замовкло, надулось, на діда й не гляне. А коли повернулася невістка з крамниці, кинулось притьмом до неї:
— Мама, мамочка, меня дед обругал!
— За что же он тебя обругал?
— Что я на его языке не разговариваю.
Невістка теж, хоч і з сусіднього села родом, ні слова по-українському. Як вступала до Полтавського педінституту на російську, там першого ж дня попередили:
— Услышим хоть слово по-украински — отчислим немедленно!
Дівчата і стали сахатися рідної мови як чуми. Додому приїхали — жодним словом українським не забруднили свої вуста нафарбовані.
І діточок потім, повиходивши заміж, — «только на русском!» Оберігали од української, вже їм і не рідної, як од хвороби.
Отакий у діда Марка онук! Дасть Бог, виросте — рідну матір забуде.
Бачив таких недавно, коли плив по Сулі. Вивернулись на піскові: кабани кабанами. І діточки як поросята вгодовані. А про жінок що вже й казати: задниця в кожної, що у ворота, навстіж одчинені, боком тільки й протиснутись.
Побачили діда Марка, гукнули:
— Ты, дед, откудова?
— З того ж корита, що й ви! — дід Марко у відповідь.
— Це з якого ж корита? — Бач, одразу й рідну мову згадали!
— З отого. Ваше отакенне, а моє отакуньке.
Не образились. Сміялися навіть.
— Давай сюда, дед, выпьешь пивка!
Од пива дід Марко ніколи не відмовлявся. Та ще дармового.
Пристав, вицмулив пляшку холодного. Погомонів про те про се. Видно, що люди як люди.
Тільки чому ж воно як перебереться до міста, та ще, не доведи Господи, у якесь начальство, так і переходить одразу на «руську»? Мода така чи, як у тому Полтавському, одразу ж наказують: плюнь, одвернися й забудь?