У суддівському кріслі не суддя, а суддиха сиділа. Пропав Хвиномен!
— Розкажіть, за що ви жінку побили?
— За науку.
— То за це треба бити?
— Та вона ж науку всю обплювала!
— Як обплювала? Конкретніше розкажіть.
Хвиномен може й конкретніше.
— Знацця так… Про це осьо і в книжці написано… Світ із чого состоїть? Із зірок. А зірки що роблять? Зірки не висять на місці, як ото ми усі думаємо, а розлітаються…
— Ви нам лекцію про зірки не читайте! — стала сердитися суддя. — Ви по суті кажіть!
— А я по суті й кажу. Світ із чого состоїть? Із зірок… А зірки розлітаються. А чого вони розлітаються?.. Бо вибух був… — Хвиномен уже зовсім завівся, став розмахувати руками. А суддя його зупиня й зупиня. Хвиномен терпів-терпів, а тоді й не витримав:
— Ви, як я бачу, така ж, як і моя жінка, дурна!
Ну, йому й припаяли півроку в’язниці.
Матиме тепер час розмірковувати над будовою Всесвіту. І над точкою, яка на вістрі голки як макове зерня посеред поля футбольного.
Василь возить сіно
Василь і Галя возять сіно. «Нивою», з причепом. Причіп Василь змайстрував сам: фабричний не дуже для села годиться, та й спробуй його, чорта, дістати.
До слова: все, що є у дворі, Василевими руками й зроблене. Він і столяр, і тесля, і слюсар, і токар — немає такої професії, яку б не освоїв Василь. От тільки ніяк не научиться інструмент класти на місце. Де майструє, там і покине. А потім ходить, шукає, сердиться:
— Хто взяв молоток?
Або:
— Не бачили, де подівся рубанок?
— Я скоро в борщеві струмент твій знаходитиму! — вичитує Галя.
Тож наклали сіна з горою, Василь сів за руля, а Галю примостив зверху на сіні: щоб не розтрусилось по дорозі.
Забачивши «Ниву», я ухопив вила й побіг до стодоли: помогти вкинути сіно.
Василь підкотив, вийшов з машини:
— О, а де Галя?
Ні Галі, ні вил, за які вона трималася, ні доброї півкопички сіна на причепі не було.
— Де ж вона ділася?
— По дорозі загубили, — висловив я припущення. — Поїдемо, бо, може, забилася.
— Не забилася, там м’яко. — Василь уже складав сіно.
Спорожнивши причеп, поїхали шукати Галю.
Галя сердитою квочкою сиділа посеред розкиданого сіна. Однією рукою все ще трималася за вила, другою розтирала забитого бока.
— Упала? — спитав Василь зачудовано.
— Злетіла! — відповіла розлючена Галя.
— Я ж казав: тримайся за вила.
— А я за якого чорта трималася?
— То чого не гукнула?
— Я не гукала? Кричала — голос зірвала! Так ти вилупив свої баньки баранячі та й покотив — не оглянувсь!
— Ти диви, — роздивлявсь Василь вила. — Я ж їх мовби добре встромляв…
— В гузно собі так устромляв би!
Я відійшов, щоб далі не слухати. Коли Галя розгнівається дуже, то краще відійти десь подалі.
Дід Черепок косить пшеницю
Дід Черепок косить пшеницю. Пшениця стоїть як стіна, одклепана добре коса так і видзвонює. Косить — душа радується.
Аж летить сусідський хлопчина:
— Діду!.. Діду!.. Швидше біжіть, ваші баба вмирають!
— Пожде…
Дід саме набрав смаку до роботи.
Хоронили Надю
Надька, сусідка, копала картоплю. Сонячно, тепло, як серед літа, ще й вітерець повіває ласкавий: то волосся пригладить, то щоки легенько торкнеться. Надя копала-копала, а потім, натомившись, лягла перепочити. Голічерева, прямо на теплу ріллю. Прикрила очі хустиною й незчулась, як заснула.
Мимо йшов Хвиномен. «Та й смачно ж бісова молодиця лежить!» Став, придивився: лежить, не ворушиться. Мов і не дихає. «Вмерла, чи що?» Підійти б, роздивитись, так не з руки. Хтось побачить — таке наплетуть, що й за місяць не одплюєшся.
Стоїть Хвиномен — не зна, що робити.
Аж біжить Наталка. Вона завжди не ходить, а бігає.
— Наталко, ходь-но сюди! — позвав її Хвиномен. — Поглянь, як оно Надька лежить.
— Ой Боже, померла! — сплеснула руками Наталка.
— Та ти підійди подивись, а тоді уже божкатимеш!
— Померла, померла, я здалеку бачу! Скочу до Вальки, бо я мертвих боюся.
Побігла, Вальку гукнула:
— Валько! Валько! Там Надька померла! Як упала голічерева, так і лежить — не ворушиться. Побігли, бо я мертвих боюсь.
Біжать уже вдвох. На бігу перегукуються:
— Од чого ж вона, бідолашна?