— Хто такий Леонід Ілліч Брєжнєв?
Відповів як по писаному.
— А Щербицький, Володимир Васильович?
Теж не спіткнувся.
— А ім’я й по батькові товариша Суслова?
Змовкнув.
— А назовіть прізвище нашого секретаря обкому партії?
Теж мовчить. Потилицю чухмарить. Потім:
— А можна спитати?
— Питайте.
— А хто такий Драченко Іван?
Не знають.
— А такий?.. — теж називає свого односельця.
Мовчать теж. Перезираються.
— А такий?.. А такий?.. От бачите, як воно получається: у вас своя компанія, а в мене — своя.
Так і залишивсь поза партією.
«Окромя отих»
Написав оце «Свою компанію» та й згадав інший карколомний випадок, що стався вже в Києві.
Дід Арсен… Так величали в письменницькому колі Арсена Олексійовича Іщука, великого демократа ще й характерника…
Доктора наук, професора, декана Київського університету… Так от. Викликали діда Арсена «на килим» у ЦК. Проробляти за занедбану ідеологічну роботу серед колективу кафедри, прояви українського буржуазного націоналізму. (А спробуй українську літературу, того ж Франка чи Шевченка, у ті часи вивчати без проявів!)
Великий кабінет прикрашений портретами Маркса, Енгельса, Леніна, Хрущова; трохи осторонь і менший розміром — портрет першого секретаря ЦК України Шелеста.
Пісочили-пісочили діда, добиваючись покаяння в усіх мислимих і немислимих гріхах: «Осознайте свои ошибки!» Особливо розорявся щойно переведений з області (забув його прізвище). Такі землю рили, щоб вислужитись, піднятися по службовій драбині. Крив Арсена Олексійовича на «общепонятном».
Іщук слухав — ні пари з вуст.
Та коли отой висуванець сказав: «Этот разжиревший Ищук», — Арсен Олексійович, худющий як тріска, не витримав. Показав на портрети, що стіну прикрашували, і сердито промовив:
— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к ібеной матері!
Врятував Іщука, як це не дивно, сам Шелест: обмежились доганою. Чи не тому, що Арсен Олексійович і на його портрет показав, коли проголошував сакраментальну ту фразу?
Фронтовий лист
Цього фронтового трикутника із штемпелем воєнної цензури я знайшов у своїх добрих друзів Вінничуків із Вінничини.
Написаний цей лист вісімнадцятого червня 1944 року. Напередодні чергового наступу наших військ.
Лист пущений от Тарасюка Мефодія до своєї дружини Каті.
«Здрастуй дорогая моя жона і дітки спішу я вас відоміть своїм листом як сам собою і жилаю вам найкращого життя я зараз нахожусь в тім самім місці і вже од вас одержав пісьмо за котре я вам очінь дуже благодару Ваня я тебе дуже просю аби ти мені получи писав і коли пишеш то тіки кожне слово одделно і провіруй кожне слово чи ти його правілно написав а то багацько не дописуєш буквів навіть адрес був неправедний то коли оце получиш оцього листа то возьми в голову це пісьмо і пиши правилно слухайте я вас просю дати адрес Петра і як його вулики чи є в них мед чи нема і як є то продай мед і купи здорової поросяти і за тим дозвидання передаю я всім од себе поклон од мене писав би подробно та нехватає бумаги то як получите це пісьмо то вишліть мені бумагу бо я не маю на чому писати з чим і дозвидання
Останні два слова — «покищо живий» — цензура недбало закреслила. Це ж не така уже й таємниця військова. Усі поки що живі.
Тарасюк Мефодій загинув у червні 1944 року.
«Пал смертью храбрых». Коли їх, підметених по селах, безоружних погнали на кулемети німецькі.
В один і той же день похоронками усі ці села й засипало.
Родове дерево
«Це я, Сашко Вінничук.
Я учень 3 класу.
Я люблю добре поїсти, поспати і погратися, і дивитися бойовики.
Найбільше мені подобаються книжки „Робінзон Крузо“ Дефо, „Двадцять тисяч льє під водою“ Ж. Берна, „Три товстуни“ Ю. Олеші та „Гаргантюа і Пантагрюель“ Франсуа Рабле.
Ще я люблю грати в футбол і войнушки, кататися на санках і купатися.
І ще я люблю відмінно вчитися (явно підказане мамою).
Колись люди вважали, що нашими прабатьками були перші люди Адам і Єва, які були ніби корінням велетенського дерева — поколінь усіх наступних людей. І ми, і наші батьки, і наші бабусі та дідусі, і їхні батьки — всі ми є маленькими гілочками великого дерева, яке називається Україною. Ось таким є дерево мого роду:
| Z\ | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Мій дідусь Вінничук Анатолій 5.12.33 р. | Моя бабуся Грабар Лідія 25.02.42 р. | Мій дідусь Тарасюк Іван 1.05.33 р. | Моя бабусяДячниська Ганиа 9.05.34 p. —7.04.78 р. | ||||
| МІЙ прадід Вінничук Іван загинув у 1944 р, Моя прабаба Вінничук Федора 1911 р. Мін прадід Грабар Гнат загинув у 1944 р. Моя прабабаГрабар Ганна 18.03.18 р, Мій прадідТарасюк Мсфодь загинув у 1944 р. Моя нрабаба Лісова Катерина 1908—1987Мій прадід Дячинськнй Іван 1894–1985 Моя прабабаЗмійова Соломія 1896—1983 | |||||||