— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на «ви», бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.
— Тоді я прийду зараз до тебе!
— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.
— Чекаю коло поштамту.
Знову тріснуло, глузливо запіпікало.
Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?
Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?
— Прийшов? — усміхнулась недобре.
— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?
— Раніше ти так не поспішав.
— Та кажу ж, лекція!
— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.
— Давай, але ненадовго.
— Не бійсь, не затримаю.
У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.
— Здогадуєшся, чого я тебе покликала?
Я сказав, що не здогадуюсь.
— То що ти, надумався?
— Що я маю надумуватись?
— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?
— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.
— А я не кричу… Ти ще не знаєш, як я вмію кричати… Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.
— Так я ж одружений!
— Розведешся.
— В мене ж дружина!
— Нічого тій жабі не станеться. Їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так наче та дитина вже народилась.
— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.
— Думай, тільки недовго… Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?
Мене наче окропом ошпарило.
— Звідки ти її знаєш?
— Знаю, — усміхнулась недобре. — Це моя рідна тітка. Я їй поки що нічого не казала. Так що думай… Думай, поки не пізно!
Повернулась, пішла.
А я все ще стояв, приголомшений.
Сталіна Ульянівна!
Більшого жаху трудно й придумати.
На кафедрі її колись прозивали Орлеанською Дівою. Згодом, коли на політичному обрії з’явилася Маргарет Тетчер, охрестили Залізною Леді. Вона й справді була наче викута з найміцнішого сплаву. Навіть одяг на ній гримів, як залізний. Говорили, що вона так і лишилася незайманою. Бо ніхто не зважувався на ній одружитись: зробити її дамою можна було хіба що свердлом. Побідитовим…
Сталіна. Ульянівна.
Вона прибрала ці дикі ім’я та по батькові в тридцять сьомому, коли її батьків розстріляли. Зреклася їх одразу ж і на честь великого вождя та учителя поміняла нормальне ім’я на Сталіну, а по батькові стала Ульянівною. Об’єднала у своїй основі Сталіна з Леніним. І ніхто в ті роки криваві не міг позмагатися з нею у викритті ворогів народу, їх тавруванні. Навіть рідного брата спровадила вслід за батьками, звинувативши його в симпатії до троцькістів-бухарінців.
Під час війни Сталіна Ульянівна працювала у Смерші. Подейкують, що її остерігалися навіть смершівці. Не кажучи вже про тих нещасних шпигунів-диверсантів, яких вона з насолодою спроваджувала на той світ.
У нас на кафедрі Сталіну Ульянівну боялись гірш, ніж чуми. Вона вміла так роздмухати щонайменшу дрібницю, надати їй такого політичного забарвлення, так її повернути, що вона, та дрібниця, ставала найтяжчим злочином проти держави, комуністичної партії. Винуватець заслуговував якщо не розстрілу, то найсуворішого покарання. Особливо нещадною вона була чомусь до чоловічої половини роду людського.
Пам’ятаю один випадок, який можна було б назвати кумедним, коли б у ньому не взяла найактивнішу участь Залізна Леді.
Було це ще за Хрущова. Наш інститут, як і всі вузи країни, трусила чергова пропасниця: вимагалося наблизити навчання студентів до життя, і всі лекції, навіть з астрономії, обов’язково пов’язувати з повсякденною дійсністю. Навіть математика, коли там не йшлося про підвищення надоїв молока від корів чи суцільний опорос свиней, розцінювалась як ідейно хибна, відірвана від життя. Спускалися строгі циркуляри, засідали численні комісії, збиралися конференції по обміну досвідом — у викладачів голови йшли обертом.
Саме тоді працював на кафедрі фізики молодий доцент. Подавав великі надії, у двадцять п’ять років блискуче захистив кандидатську, в тридцять дописував докторську. Оригінал і дотепник, улюбленець студентської молоді. Коли від нього стали вимагати зв’язку з життям, він узяв і придумав задачки на кшталт ось такої: