— Я ж брала квиток!
— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.
— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!
Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж таю красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.
— Як же я віддам вам три карбованці?
— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.
— За яку гірку? — здивувалась вона.
— А ви вже й забули? З якої ви з’їхали…
— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?
— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.
— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.
— Клянусь, нічого поганого!
— Так я вам і повірила!
— Чесно, нічого!
— Ну годі про це, — торкнула вона рукавичкою мою руку. — Як же я віддам вам три карбованці?
— Дались вам ті три карбованці!
— Ні, я мушу обов’язково віддати.
— Ну що ж, — врешті наважуюсь я, — якщо вам так пече… Знаєте що: давайте зустрінемось після роботи. У вас коли кінчається робота?
— О пів на шосту.
— Давайте о шостій.
— А де ми зустрінемось?
Я ледь не бовкнув: «Біля інституту», та вчасно подумав про те, що нас там можуть побачити. Студенти, співслужбовці. Згадав про центральний поштамт, біля якого завжди юрмились парочки.
— Біля поштамту. Як ви? Зможете?
— Зможу.
— То я вас чекатиму. О шостій.
— Гаразд. До вечора, — каже вона. І, зісмикнувши рукавичку, подає руку. Долонька у неї тепла й приємна.
Йшов до інституту, і в мені все співало. І вже в інституті, на кафедрі, в аудиторії, думав тільки про неї. Відтоді, як я був одружений, не мав справи з жінками, окрім власної дружини. В мене не було навіть думки завести адюльтер, хоч гарненькі жіночки та дівчата залюбки кокетували зі мною. Отже, я їм був небайдужий. Та я завжди пам’ятав, що одружений, що працюю в інституті і будь-яка любовна пригода могла скінчитися катастрофою. Пригадую, як виключали з аспірантури одного такого бідолаху, від якого завагітніла студентка третього курсу. А він, як на лихо, був ще й одружений. Потім я випадково зустрів його на вулиці. Скнів у якійсь артілі, а подавав же великі надії, ще в аспірантурі почав писати кандидатську. Тож я не дозволяв собі про це навіть подумати і всіх жіночок тримав на потрібній відстані.
А тут як обмарило: весь час думав про зустріч біля поштамту. І хвилювавсь, як юнак.
Що їй маю сказати, як повестися? Не взяти ж троячку і попрощатися. Ще як слід не познайомившись, я вже боявся її втратити.
Думав-думав і надумався запросити її до ресторану. Міг не боятися того, що доведеться пізно повертатись додому. Позавчора провів дружину на поїзд. Поїхала разом з донькою в Чернігів до матері, яка тяжко захворіла. Збиралися пробути біля неї весь місяць: пішла для того у відпустку. Так що я почувався вільним козаком, тим більше що й жили ми хай і в невеличкій, зате ізольованій квартирі. Тож міг повернутись додому коли заманеться.
Лишилося вирішити проблему з грошима. Дружина виділила мені двадцять карбованців («Доживеш до зарплати»), два карбованці я ще вчора потратив на хліб, ковбасу й молоко та сьогодні віддав трояка, виручаючи нову знайому. Тож лишилось п’ятнадцять, не рахуючи дріб’язку. Я зроду-віку не був у ресторані, ще до одруження обходився студентськими їдальнями, де можна було наїстися за карбованець, та кілька разів завів свою майбутню дружину в кафе — вгостив морозивом. Батьки мої весь вік ішачили в колгоспі, не вилазячи зі злиднів, і якщо заводилася в хаті свіжа копійка, на неї чекало стільки дірок, що не знали, яку й затикати. Чи справити сяку-таку одежину, чи полатати взувачку, чи купити порося, а тут ще податок, а тут позика рідній державі, яка, не жаліючи, дерла з них шкіру, — батькам моїм не лишалося нічого іншого, як писати в кожному листі: «Ти вже, синку, якось там тримайся», і я тримався: на студентську нужденну стипендію, коли доводилося рахувати кожну копійку, а потім, по закінченні вузу, й на аспірантську зарплату, якої вистачало тільки на те, щоб якось дотягти від получки до получки, особливо коли надумався одружитись. Ми й весілля справляли — не скликали гостей, а удвох сходили до загсу, а потім пішли у те ж кафе, де од душі наласувались морозивом.
Тож я зроду-віку не був у ресторані, але розумів, що з п’ятнадцятьма карбованцями та ще й з дамою туди й потикатися нічого.
Де ж дістати потрібну суму грошей?