Онук теж патли завів, куртка й штани на ньому з якоїсь ряднини, пом’яті-пожовані так, наче він у них і спить, і купається; каже, що тепер модно. В армію б тебе, голубчику, в армію!
І з дідом не йде на контакт. Привітається зранку, немов до чужого, мовчки посніда. «Ну, я побіг!» — ухопить торбу з тієї ж ряднини — і до вечора. Прийде, сяде їсти і обов’язково носом у книжку, так йому, бідолашному, ніколи! Запитає Мадюдя: «Ну, как там наука?» — все ж цікаво, чим живе онук, не чужий же. Одірветься на секунду од книжки: «Нормально», — і знову носом туди ж.
От і всі контакти.
Інколи, щоправда, сам заводив розмову. Але краще б і не заводив!
Якось Микола Захарович дивився телевізор. Передавали урочисте засідання військових. У президії — маршали й генерали, секретарі ЦК. Доповідав сам міністр. Мадюдя з насолодою слухав, наче сам сидів у тому величезному залі, що сяяв орденами й погонами. Аж ось грюкнули двері: повернувся онук. Постояв хвилину за спиною, коротко кинув:
— Звіринець.
І пішов до себе в кімнату.
— Как ты посмел? — крикнув йому в спину Микола Захарович. — Сейчас же извинись!
— Перед ким? — обернувся онук. — Перед телевізором?
— Там же маршалы! — аж задихнувся Мадюдя. — Ма-аршалы!
— Пробачте, не розібрав, — усміхнувсь онук. — Думав, передають із зоопарку. Пардон.
Весь гнів, усе обурення розбивалось об глузливу ввічливість молодого нахаби.
Часом онук приходив не сам — приводив двох-трьох друзів. Таких же патлатих, нечесаних. Зачинялися в кімнаті, вмикали на повну потужність музику, про щось розмовляли. Мадюдя заходив — одразу ж замовкали. Чи, може, мовчали весь час? Біс їх розбере, оцих молодих!
Якось Мадюдя не витримав, навпрошки запитав:
— Молодые люди, вы мне можете ответить, в чем смысл вашей жизни?
Перезирнулись, усміхнулися так, наче він змолов бозна-яку дурницю. Потім один із них, морщачи високого лоба, сказав:
— Питання на засипку. На нього не відповів ще жоден філософ.
— Ну хорошо, — не одступав Микола Захарович. — Тогда ответьте на другой вопрос… Ты можешь хоть на минутку выключить музыку?! — Онук одразу ж вимкнув. — Ответьте вот что… У нас, к примеру, были святыни. В которые искренне верили. Надо было — даже умирали за них. А вы? Вы во что верите?
— А які саме святині? — поцікавився високочолий юнак.
— Ну, Родина… Коммунистическая партия…
— Сталін, — підказав другий, з вогняно-рудою нечесаною шевелюрою.
Всі розсміялися.
— Да, как ни смешно вам, а также и товарищ Сталин. Генералиссимус. Который привел нас к величайшей в мире Победе. Под руководством которого построен социализм.
— А навіщо? — запитав високочолий.
— Как зачем? — розгубився Мадюдя.
— Навіщо ви його будували? Ви нас питали? Нам він, наприклад, до лампочки. Так же, хлопці?
Всі закивали, ясно всміхаючись. І онук, «стервец», закивав.
— Ну, знаєте! — розсердився Мадюдя. — Если уж вам не нужен социализм…
— Не потрібний. Абсолютно не потрібний. Хіба що президентові Горбачову. Який на ньому зациклився.
— Тогда мне с вами и говорить нечего! — закінчив уже зовсім сердито Мадюдя.
Юнак тільки руками розвів. «Що вдієш, — означав, мабуть, той жест. — Отакі ми, як бачите».
Виходили — прощалися чемно. Наче й не було між ними словесної сутички. У Мадюді було таке відчуття, мовби вони його не сприймають всерйоз. Ставились як до дитини, на яку смішно навіть гніватись.
Образливо, боляче. «Для кого мы все это строили? Зачем страдали отцы и деды наши? Чтобы пришли эти, длинноволосые, оплевали наши святыни?»
У відсутність онукову заходив до нього в кімнату, хотів зрозуміти, чим живе цей, власне, чужий йому молодик.