На третій не витримав — поїхав до університету.
Університет нагадував розтривожений мурашник. Студенти юрмилися гуртами, лунали дзвінкі голоси. «И здесь митингуют, что ли?» Микола Захарович розшукав кафедру (попоштовхавсь, поки допитався). Запитав у молоденької дівчинки, яка сиділа за друкарською машинкою, де знайти студента першого курсу Тараса Мадюдю. Вперше назвав онука на ймення.
Дівчина наморщила носика, щось, мабуть, пригадуючи:
— Мадюдя? Стривайте, Мадюдя…
— Так його зараз в університеті немає, — втрутився молодик, який стояв поруч. — Він голодує.
— Как голодает? — не втямив одразу Микола Захарович.
— Голодує. На площі. Ви що, не знаєте?
Ошелешений, залишив університет. Довго стояв, не знаючи, що робити далі. Врешті вирішив: «Пойду! Пойду и пригоню стервеца домой!» Швидко йшов бульваром Шевченка, спускаючись до Хрещатика. Здавалося, ще ніколи не було так густо людей: пливом пливли хідниками. І ще здавалося, що всі люди йдуть тільки в один бік — до центральної площі.
Він швидко йшов, а в голові в такт ході лунали одні й ті самі слова генерала: «Гробы им послать! Гробы!» — і ніяк не міг їх позбутися.
Голодуючих студентів побачив здалеку. Точніше, не самих студентів, а ціле містечко з різнобарвних наметів, розбите під великим пам’ятником Леніну. Кам’яний Ленін застигло дивився прямо на північ, у бік Москви, а тут, під його постаментом гранітним, вирувало інше життя, майоріли жовто-блакитні полотнища, біліли транспаранти й гасла. Між наметами ходили й лежали на підстилках хлопці та дівчата з білими стрічками на лобах, в усіх були виснажені, бліді обличчя. А в центрі, над найбільшим шатром, звисав прапор із червоним хрестом, і той прапор найбільше переконав Мадюдю, що студенти голодують по-справжньому, що це не дитяча гра, а серйозна, з далекими наслідками акція.
Весь майдан, на якому голодували студенти, був обгороджений шнурівкою, а по цей бік юрмилися збуджені люди, і їх було так багато, що Мадюдя ледь протовпився до огорожі.
— О, й армія появилася!
— І полковник іде голодувати!
— Товаришу полковник! Приєднуйтесь до нас!
Мадюдя не зважав на всі ті репліки: видивився по той бік загорожі високого юнака з червоною пов’язкою на рукаві.
— Товарищ студент, подойдите сюда!
— А українською не можна?
Мадюдя навіть не оглянувся на те дурне зауваження. Стояв, чекав, поки студент підійде поближче.
— Слухаю вас, — чемно сказав молодик.
— Здесь мой внук. Он тоже голодает. Могли бы вы его разыскать?
— А як його звати?
— Мадюдя. Мадюдя Тарас.
— Зараз спробую. Почекайте, будь ласка.
Молодик пішов, а натомість хтось торкнув Мадюдю за рукав. Обернувся: похилого віку чоловік, з білою пов’язкою під сивим волоссям. На лацкані старого піджака — ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни і Червоної Зірки. «Неужели и этот голодает?» — здивувався Микола Захарович.
— Слушаю.
— Товаришу полковник, дозвольте представитися! Гвардії старшина Яровий. Пройшов усю війну від Волги до Берліна… Тричі ранило і двічі вбивало…
— Слушаю вас! — перебив нетерпляче Мадюдя: чимсь цей чоловік був йому неприємний. Чи ота біла стрічка його дратувала (точнісінько така, як у студентів), чи начеплені демонстративно бойові нагороди — тільки не хотілося вступати з ним у розмову.
— Я чув, ви шукаєте онука, — мовив чоловік, усміхаючись приязно. — Там моя онука теж голодує… А вони там засідають, — показав у бік Верховної Ради. — Засідають і нічого не чують, не знають. Чи глухі, чи сліпі, чи в них дітей власних немає? Що воно за порода така? Га, товаришу полковник?
— Не интересовался, не знаю, — відповів холодно Мадюдя. — Честь имею! — Й одвернувсь. Старий йолоп! Білу стрічку начепив!
Повернувся нарешті студент:
— Вашого онука тут немає.
— Где же он?
— Пошукайте біля Верховної Ради. Там наш десант висадився.
«Война! — подумав Мадюдя. — Война настоящая. Уже десанты высаживать начали. Только против кого вы воюєте, мальчики? Кто за вами пойдет?»
Робити нічого — пішов до Верховної Ради.
Чим вище піднімався вулицею, тим густіше ставало народу. І всі сунули до Верховної Ради.
А попереду стояв нестихаючий гул, який чимдалі ставав голосніший, грізніший.
— «Арсенал» підійшов! — лунали збуджені голоси.
— Ну, якщо вже «Арсенал» піднявся, то це, браття, серйозно!
— Цих хочеш не хочеш, а вислухати доведеться!