Взяв Марусю за руку, повів до чергового танку. Воно ж іще й танцювати не вміло до ладу. Так, бідне, старалося, що ледь губи собі не одкусило. Максимові весь час здавалося, що дівчина підведе до нього обличчя й спитає: «Так я, дядю, танцюю?»
— Як тебе хоч звати? — спитав, до місця проводжаючи.
— Маруся.
— Рано ти, Марусю, дівувати починаєш.
— А мені вже сімнадцятий! — Очі як чисті озерця, і голосок як дзвіночок.
— Ну, дівуй, Марусю, дівуй…
Тільки ж знову стоїть — до стіни приклеїлось. І вже з Максима не зводить погляду. Муляє той погляд Максимові, танцювати не дає. Не втримався, підійшов до неї ще раз:
— Що, не запрошують?
— Не запрошують, — видихнула йому прямо в обличчя.
— Давай-но руку.
Не одпускав, доки й музика скінчилась. А стали розходитись, Максим надвір — і Маруся за ним, Максим на вулицю — і Маруся слідом.
— Ти куди це нарипалась?
— А я тебе проведу.
— Ти?.. Мене?.. — розсміявся Максим: де ж це бачено, щоб дівчина хлопця проводжала! І так цікаво стало Максимові, так весело, що він і руку в лікті зігнув: — Ану покажи, як ти вмієш проводити!
Воно і вчепилося в лікоть — ледь не загойдалось в повітрі.
— А я знаю.
— Що ти знаєш? — аж спіткнувся Максим.
— Знаю, до кого ти йдеш… До Гальки, ге ж?
Ну чудасія! Максимові ще зроду-віку така не стрічалась. Щоб отак до іншої попід руку вела…
Дійшли до знайомих воріт, Максим одчепив свою руку:
— Спасибі, Марусю, що провела. А тепер гуляй додому, бо вже пізно.
А вона й не думає йти:
— Можна, я тебе почекаю?
— Ти що?.. — уже розсердивсь Максим. — Сказав: додому чеши!
— Ти не бійсь, я не ревнива.
Ледь не розреготався Максим. Щоб він та боявся оцього пуголовка!
— Іди, бо лозину візьму!
Повернулась, пішла неохоче.
Ну чудасія!
Побув скільки треба в удовички Максим, вийшов на вулицю — сидить!
Приліпилося до воріт, не ворухнеться.
— Ти що, ненормальна?
— А я не змерзла, — зубами вицокує. — Можна, я тебе додому проведу?
Ну що з бідою робити?
— Ні, дівко, не буде по-твоєму! — відповів якомога строгіше Максим. — Я тебе одведу! Так одведу, що ти й дорогу сюди забудеш! Скажу батькам, аби прип’яли й не випускали з двору!.. Змерзла, гляди?
— Ні, не змерзла. — А сама тремтить. Та й де ж не тремтіти, коли в тоненькій сукенці та ще й з короткими рукавами.
— На ось піджак.
Зняв піджака, на худенькі плечі накинув. Так поли мало не по землі воліклися. І смішно Максимові, й прикрощі розбирають: завтра на роботу рано, заснути б хоч трохи, а тут марудься з оцим лихом. Поки довів, перші півні голоси подали.
— Чеши до хати!
Маруся ж замість того, щоб піти в двір, звела до нього обличчя:
— А ти мене поцілуєш?
— Ще чого!
— Поцілуй!
І щось таке було в Марусинім голосі, що Максим не витримав: нахилився, цьомкнув у лоба.
— Мене ще ніхто не цілував! — зітхнула щасливо Маруся.
Чудасія!
Вертався додому Максим — всю дорогу всміхався. Таке незаймано чисте діткнулося до нього, що не було вже й прикро за прогаяну ніч.
Через тиждень знову на танці понесло. І знову Маруся спробувала за ним ув’язатись, коли додому розходились. Тільки Максим її обдурив:
— Зачекай, мені Миколі щось треба сказати.
Микола — завклубом. Максим і вдав, що вертається в клуб. А сам поза клубом та навпростець до вдовички. Х-ху, здається, спекався!
Не втримався, похваливсь удовиці:
— Ледь одчепився.
— Од кого?
— Та від однієї намаханої. Вчепилось як реп’ях.
— Гляди, щоб на собі не женила! — удовичка ревниво.
— На мені? — розсміявся Максим. — Та мене й чорт не оженить!
— А на мені? — В удовички вже й сльози в очах.
— Ну, хіба на тобі, — потягнувся до неї Максим.
Лягли в постіль. І до світанку майже не спали: удовичка ще ніколи так палко не обіймала Максима.
Вийшов Максим як сніп вимолочений… Вийшов надвір, на всю вулицю позіхаючи, та й остовпів з ротом роздертим: сидить! Знову сидить, до воріт приклеївшись!
— Ти що?! — мало не з кулаками до неї. — Весь час тут сиділа?
— А я терпелива.
Стоїть, задирає до нього обличчя щасливе.
Була б лозина — надавав би по сідниці! А так ухопив за руку, поцупив од двору.
— Ти мене проведеш? — спитала, біжачи за Максимом.
— Я тебе проведу! — аж задихнувся Максим. — Так проведу, що й дорогу сюди забудеш! В тебе стид є?