«Ну, слава Богу, теперечки візьметься за хату», — думала Маруся. Уже міркувала, куди поїдуть по цеглу, де діставатимуть того каменю дикого, як підступитися до голови, щоб виписав цементу й лісу (на свого чоловіченька не дуже покладала надію), аж уранці Максим, провідавши коня, вернувся похмурий, як ніч:
— Не те.
— Що не те? — похолола Маруся.
— Кінь не такий! — сказав Максим роздратовано. — Не годиться з бляхи. Блищить, як каструля начищена!
— Та якого ще коня тобі треба! — закричала вже сердито Маруся. — Чіпляй цього й не вигадуй! — Наче вже й хата стояла збудована, й димар стирчав посеред даху.
— Еге, чіпляй… Як я його вже потовк…
У Марусі, що саме поралася коло печі, й горщик випав із рук…
Цього разу Максим дістав десь латуні.
І знову ночі безсонні, бо й кінь на отих ескізах не такий, як уявлявся Максимові. Чогось не вистачало щоразу, щоб був як живий. Максим аж схуд, над конем тим мордуючись. А Марусі вже починало здаватись, що доки вони житимуть, доти її чоловічок прицюцькуватий коня майструватиме.
Максимові й помовчати б: хай би заспокоїлась жінка. Та нечистий смиконув за язика:
— Так! Так і діти не родяться! Ох і дурна ж!
— Еге, дурна! Бери та женись на розумній!
— Та де ж я її, розумну, знайду? — розсміявся Максим.
— Знайдеш… Уже знайшов… По всьому селу дзвін іде, одна я нічого не відаю! — По обличчі Марусиному вже котилися сльози.
— Ти що? — витріщив очі Максим. — Про що дзвін?
— Про навчительку, про кого ж іще!..
Отут, поки Максим прийде до тями, розповімо коротенько про вчительку. Або «навчительку», як ії назвала Маруся.
З’явилася вона в селі минулого літа, якраз перед початком нового навчального року. Прибилася, казали, з великого міста, замалим що не з Києва. Та не сама, а з синком, ще немовлям. «Еге, — зметикували одразу в селі, — та вона не інакше як покритка! Десь, бач, нагуляла та й утекла подалі од сорому». І хоч учителька в той же день, як появилася в селі, розповіла цікавим кумасям, що була таки в шлюбі, та розвелася з чоловіком, — хто тому повірив, а хто й далі тримався попередньої версії: «Покритка, покритка, і не кажіть! І синок у неї байстрюк, на байстрюка он і схожий!» І цим, останнім, вірили охочіше, ніж першим, бо диму, як мовиться, без вогню не буває, бо чого б то їй кидати місто та забиватися в село, де кожне ще з пелюшок цілиться податись до міста. Цей аргумент був найвагоміший, подіяв він і на Марусю, тільки не на Максима:
— Ти що, під спідницю їй заглядала?
— Люди он кажуть…
— Люди!.. Люди й не таке сплетуть, лиш би грязюкою обкидати. В самих чорно в роті, то й іншого сажею мажуть.
— А звідки в неї дитина? — не здавалася Маруся.
— Звідки!.. Звідки й у всіх жінок.
— Так у них же чоловіки.
— А в неї що, не було чоловіка? Вітром надуло?
— Та казала, що був… Що розвелися.
— От бачиш! А ти — покритка!
— Так хіба ж то я, — вже виправдовувалася Маруся. — Люди кажуть…
— Люди!
Максим ще довго не міг заспокоїтись. Спитав за вечерею:
— Так до кого її поселили?
— До Мартинчихи, до кого ж іще. — В їхньому селі якось виходило так, що хто не прибивався — зупинявсь у старої Мартинчихи. Може, тому, що недалечко од сільради й жила, та ще й сама як палець: ні дітей, ні онуків, тільки коза, яка разом із хазяйкою й спить. У більшій кімнаті. А вже в меншій — гості зальотні. Те тиждень, те — місяць, а те, може, й рік, поки знайде собі людськіший притулок чи забереться геть із села. Тож учительку до Мартинчихи одразу й спровадили.
— Знайшли у кого селити! — пирхнув Максим. — Та ще з малою дитиною!
— Ліпше б до нас? У нас же хата нова! — вколола чоловіка Маруся. — На чотири кімнати, ще й кухня і ванна.
Максим одразу і вмовк. Що міг сказати Марусі, коли ще коня до пуття не довів? Два листи латуні зіпсував, не рахуючи бляхи.
А вчителька все не йшла йому з думки. З міста, з асфальту та в їхню багнюку. Пройдуть дощі — одну ногу висмикнеш, другу залишиш. «Як вона, бідолашна, й житиме? Та ще з малою дитиною… Байстрюк!.. Щоб же вам і язики покорчило!»
Вранці йшов до батьків (була саме неділя), не витримав, завернув на ту вулицю, де жила Мартинчиха. Підійшов, а в дворі щось цюкає. Глянув через тин — учителька. В міський одяг вбрана: акуратний жакетик, вузенька спідничка, на голові червоний берет, як він і тримається, а на ногах — черевички модельні. Вчепилася обома руками у важкенну сокиру і цюк-цюк по колоді. Та все кожного разу в іншому місці, здається, що й колода регоче з дроворуба небаченого.