«Довго ж ти, голубонько, отак дрова рубатимеш!» Не витримав, пройшов у ворота, що завжди були навстіж. Привітався, спитав:
— А що це ви робите?
— Та ось рубаю. — Дістала чистеньку хустину, витирає змокрілого лоба.
— А дайте я.
— Що ви, незручно.
— Незручно буде, як ногу собі розпанахаєте. — Максим уже тримав сокиру, приціливсь до колоди. — Ану відійдіть!
За годину нахекав цілісіньку гору.
— Ці спалите — ще позовете.
— Та що ви… Не знаю, як вам і дякувать… Може, зайдете, я вас хоч чаєм почастую?
«Чаєм?» — ледь не розреготався Максим. Ну чудасія! У них у селі якщо і частували, то сорокаградусною, а то й на всі шістдесят. Це коли не казьонкою, а власного виробництва. Такий піднесуть первачок, що люлі-гулі…
— Дякую, до чаїв ми не дуже тут звичні.
А все ж зайшов: цікаво було глянути, як ця зальотна птаха у них влаштувалася.
Чисто, прибрано, все завішано та застелено: невелика кімната аж сяє. Недарма ж у народі кімнати такі називають світлицями. Стіл, два стільці, ліжко, на якому, мабуть, ще пращури Мартинчихи спали, і на ліжкові тому — дитинка у сповитку. Тільки й видно, що соску червону. Стримить непорушно: заснуло мале.
Та не в дитину вп’явся очима Максим — в етажерку, що стояла в кутку, всуціль книжками заставлена.
— Ото все підручники?.. Глянути можна?.. — У дитинстві Максим до книжок був байдужий. Може, тому, що мав справу в основному з підручниками. Алгебра, хімія — суцільна нудота! Максим коли переходив з класу в клас, то підручники, які вже були непотрібні, обов’язково закопував. Чим нудніший підручник, тим глибшу вибехкував яму. Покладе на дно, ногою притопче, землею засипле, ще й хрестика прилаштує на горбочкові. Поки семирічку скінчив, ціле кладовище виросло край городу під лісом.
Аж у шостому потрапив до рук не підручник — Джек Лондон. Доки читав, ходив як у чаду. Марив далеким Клондайком, собачими запряжками, кайлами й лотками для промивання золотоносних пісків. І така на нього напала золота лихоманка, що поцупив якось єдиний тазик із двору, взяв лопату, впріг у возика Котька та й рушив до лісу — промивати пісок.
Золота так і не намив, зате приохотився до книжок. Не до підручників, звісно. За два роки, доки й школу закінчив, перечитав майже половину книжок, що були в бібліотеці, а тоді пішов на роботу в колгосп, а тоді — армія, а тоді — курси шоферів, а тоді одружився з Марусею та придбав телевізор, то вже було не до читання: забув, коли й до бібліотеки заходив.
І ось знову стояв перед книжками. «Як же вона їх на собі й доперла — не надірвалася?» Чотири полиці натоптані так щільно, що й долоні не пропхнути.
Підійшов ближче. Одну висмикнув… другу… «Канада, що пахне смолою…» «Народжена вільною…» Господи, та це ж про левицю, яку він бачив нещодавно у фільмі! Жадібно роздивлявся малюнки, гортав сторінки, поки й учителька повернулась із чайником. Поставив побожно книжку на місце і все поглядав у бік етажерки, сьорбаючи чай.
— Налити іще?
— Дякую, напився отак.
Одставив чашку, пора б уже й прощатись, а очі ніяк не можуть одірватися од етажерки. Не витримав.
— Оце якби почитати.
— То візьміть!
— Що ви. Ще, не доведи Господи, загубиться. — А книжка до рук так і проситься.
— Беріть-беріть!
— Ну, гаразд… Тільки я довгенько читатиму. Знаєте, як у нас із роботою.
— Та читайте хоч і рік, — засміялася учителька. — Прочитаєте цю — візьмете іншу. Он їх скільки у мене. З дитинства збирала.
— Ну, дякую. Тільки дайте в щось загорнути…
Того дня так і не дійшов до батьків Максим: повернув одразу додому. «Почитаю трохи, а тоді вже й піду».
Витер стіл, ще й газету послав. Помив особливо старанно руки, бо звісно, які руки в шофера. Марусі, слава Богу, вдома не було, повіялася в Чорнобай на базар, тож ніхто заважати не буде. Сів до столу — тихо, світло, тільки він та книжка, — одкрив першу сторінку. І забув, хто він і що він…
Читав, поки й Маруся повернулась з базару.
— А чого це кабан вищить як недорізаний? І телиця посеред двору товчеться?
— Вищить?.. Ти диви, а я і не чув. — Максим, сховавши миттю книжку під подушку на ліжкові, глянув у вікно. — Ти диви, одв’язалась! Щойно ж прив’язував.
Вийшов у двір: прив’язати телицю, всипати кабанові, що верещав, аж небо підіймалося, а в голові — левиця і Африка. «Не дасть тепер почитати. Поки й засне». Маруся, яка не прочитала за все життя жодної книжки, терпіть не могла, коли Максим брав щось почитати. Одразу ж знаходила для нього роботу.