Оксана з роду Яновських
Пишемо цю повістину разом: я і Оксана Яновська. Кожне по-своєму. І хай нам Бог допоможе ні на йоту не одступитись од правди.
Я, Оксана Яновська, дама сімдесяти шести літ, пишу ці спогади для письменника — Анатолія Дімарова. Про те, що мій родовід іде через мого діда Кирила Яновського, про що я нікому ніколи не говорила, окрім дорогого Дімарова, бо вважаю, що тут немає ніякої заслуги, а просто так воно є для мене.
Моя душа вболіває за Гоголем, бо він мав дуже тяжке життя, яке йшло по родоводу та й дісталось мені непослабленим.
Жодні душі так не раняться, як душі дітей.
Й Оксана зі славетного роду Яновських повік пам’ятатиме, як вона, до останньої кістоньки обгризена голодом, несла в затиснутій щосили долоньці крихітку хліба, рятуючи її, оту крихітку, од свого завжди голодного ротика.
Несла мамі, яку на людях мусила називати тіткою. Не сміла й притулитись до неї.
Мені в голову вкластись не може, як це трирічна дитина змогла не признаватись до матері.
Єдиної на білому світі рідної людини.
Була ще й бабуся. Яка завжди говорила до ладу та ще й у риму.
Схилялась над нею, малою, пригойдувала і примовляла:
— Козак гуляє, шинкарка носить, носить та й носить, — регоче ніч. «Не пийте, діти! — Вкраїна просить. — Не пийте, рідні, бо проп’єте Січ!» Пропили батька, матір, Вкраїну і душу свою українці, не зосталось ні в голові, ні в кишені, ані в ширінці.
На все життя запам’ятала цей невибагливий віршик-примовку.
А бабуся, опухла од голоду, померла в страшному тридцять третьому році.
Моя мама мусила рятувати становище.
Голод. Пухлі тіла. Трупи на вулицях. Людоїдство. Пограбування. Що робити, куди поткнутись? Безвихідь. Тоді мама підкинула мене в дитячий будинок.
— Ти ж, доню, гляди, не зізнавайся, що я твоя мати. Затям назавжди: я тобі чужа тітка, яку ти ніколи не знала.
А воно оніміло дивилося, приголомшене щойно почутим. «Чому, матусю? Чому?» — ячали її оченята.
— Якщо хтось дізнається, що я твоя мати, мене тоді вб’ють. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?
На довгі-предовгі роки в серці, в маленькій душі, в дитячій свідомості закарбувалося: маму можуть убити. За те, що мама з дворянського роду Яновських. Маму вб’ють, якщо вона хоч словечком обмовиться, чия вона доня.
— Ну й потайне ж дитинище! — дивувались дорослі. — Слова з нього не витягнеш!
А воно затято мовчало. Воно боялося зрадити маму хоч отакуньким словечком.
І щоранку, після сніданку нужденного, несла мамі половину денної пайки хліба.
Затискала щосили в долоньці, рятуючи її, оту половинку, од свого завжди голодного ротика.
Та якби ж тільки од свого!
Коли її завели першого разу до їдальні, вщерть голодними дітьми натовченої… Коли посадили-утиснули поміж такими, як вона, однолітками… Коли в тарілку налили каламутну рідину з єдиною картоплиною, та й то синьою, а поруч поклали хліба окрайчик («Це тобі на весь день!»)… Вона не встигла й ложку опустити в тарілку, як з-за плеча появилася бруднюща рука і згребла той кусник хліба…
Оглянулась, зненацька застукана: здоровенна дівуля наминала її хліб… Її хліб, її!.. Ще й глузливо дивилась на неї.
Довкруж захіхікали.
І другого дня та ж ручища брудна вихопила її пайку з-під самого носа.
Всю ніч проплакала, тихцем витираючи сльози.
А вранці, коли ота рука з’явилася знову, Оксана ухопила її і щосили вчепилася в брудний палець зубами.
І як її не била дівуля, як не товкла по голові кулаком — не одпускала.
Гризла і гризла — до кістки.
Розціпила зуби лише тоді, коли вихователька, прибігши на лемент, затисла щосили їй носа.
Після того випадку ніхто не насмілювався ухопить її пайку.
В чотирнадцять літ я закохалася в Гоголя.
Безоглядно. Безтямно.
Після того як випадково дізналась, що Микола Васильович Гоголь — мій родич.
Або точніше — я його родичка.
А я ж перед тим, як дізналася, зачитувалась його «Вечорами». Ні вдень ні вночі не розставалася з книжкою. Впивалася кожним рядочком. Марила нею наяву і уві сні. І моя матуся, яку я нарешті здобула право називати своєю мамою… Ох, як важко мені спершу давалось це слово!.. Доки я звикла до нього… Моя рідна матуся, за яку я вже не боялася, що її можуть убити… Матуся моя якось сказала: