Та хіба ж бандюги зізнаються, скільки вони передушили народу!
Після тридцять третього їсти вже було що, але все одно ми ходили голодні. Бо їжі не вистачало.
Пам’ятаю: вже дев’ять років було, як я зголосилась прибирати в їдальні.
Їдальня була величезна, на кількасот дітей одночасно, і ми, п’ятеро дівчаток, втомлювалися так, що на ногах не стояли. Зате кожній з нас по роботі давали зайву пайку хліба. Ми притуляли ті пайки до грудей, відщипували по крихітці і клали до рота.
Боже, як це було смачно!
Тепер у мене нічого немає, щоб я з їжі щось не любила.
Діти є діти, тож, незважаючи на постійне відчуття голоду, вони не пропускали жодної нагоди погратися.
Особливо любили бігати купатись на річку.
Річка Трубіж тоді була повноводою та глибокою, не те що нині. То вони з води не вилазили.
Плавали навперейми, з високого мосту стрибали, й Оксанка так навчилася пірнати та плавати, що за нею ніхто не міг угнатися. В усьому намагалася бути попереду.
А ще полюбляла гратися в тата.
Брали з подружкою шнур найміцніший, вибігали на вулицю. Підстерігали чоловіка, що йшов наодинці, розганялись навстріч, шнуром йому ноги обплутували.
— Правда ж, ви наш тато?
Чоловіки ніколи не гнівались — сміялися.
А ще до смерті боялися, щоб не обізвали «підером». Не розуміли, що означало це слово, його блатняки з волі принесли, але як обізвуть «підером», то хоч забігай світ за очі.
Від «підера» всі діти одвертатися мусили. Обминати як зачумленого. Якщо ця дитина нещасна насмілювалась напитися води з кухля загального, той кухоль ніхто вже в руки не брав. Зайде в їдальню — ніхто не сідав поруч. У спальні й то ліжко «підера» окремо стояло. На віддалі, коло самих дверей.
А ще була гра у рабів і панів.
Жорстока то була гра!
Старші за віком оголошували молодших своїми рабами.
Раб чи рабиня мусили всі забаганки свого пана виконувати. Замалим не ноги цілувати. І головне — половину пайки за так віддавати. Найласіші шматочки.
Раба можна було бити, знущатися з нього, як тільки душі забаглося, — терпи і не диш!
Дівулі одній, яка вже мала трьох рабинь отаких, забаглося мати четверту: на Оксану оком накинула.
Мабуть, тому, що Оксана була найбідовіша.
Затисла якось у куткові, прошипіла:
— Ти моєю рабинею будеш! Не скоришся — скажу всім, що ти «підер».
З наступного дня стала нову рабиню виховувати. Вимагала, щоб Оксана на коліна перед нею ставала.
— Станеш!.. Станеш!.. — щипалася болісно.
Зіткнулися того ж дня на мостові. Що через Трубіж.
— На коліна!
І з усього маху лясь по обличчю.
Оксана кров витирає, що дзюрчить з носа розбитого, а на коліна не думає ставати.
І коли та ще раз розмахнулась, з усього розгону буц її головою в живіт!
Клубком розлюченим полетіли з мосту та в річку.
Оксана на воді трималася качкою, дівуля ж одразу стала тонути. А тут ще й Оксана під воду пірнула. Ухопила за ноги, що воду мололи, та й потягнула на дно.
Утопила б, коли б не якийсь чоловік, що саме мимо проходив. Стрибонув за ними услід, дівулю за волосся на берег виволік.
Довго ж дівуля воду одкашлювала.
Після того випадку ніхто не пропонував Оксані стати рабинею.
Про «підера» ж і мови бути не могло.
Обізвав би хто — з ротом роздертим побіг би!
А ще я любила коней ганяти на водопій.
Коні для мене справжніми друзями були.
Скидала платтячко і в одній сорочці величезними вилами давала лад у конюшні.
Піт заливав очі, а любов моя до коней палала рожевим цвітом.
Царювала в конюшні Кукла. Це було червоне чудо з чорною гривою, очима чорнющими та чорною мордочкою.
Вечорами коней гнали на водопій. Звичайно, хлопцям діставалися найкращі коні, в тім числі й Кукла, а мені — Циганка. Зла, кусюча тварина, чорна, як жужелиця. Не раз вона мене скидала, а то й кусала.
Та я її таки вкоськала. Окрім мене, нікого не підпускала до себе.
Перед тим як видати паспорт, викликали Оксану в міліцію:
— Надумались прізвище змінити?
— Та яке прізвище! То нас так у дитбудинкові всіх підряд називали. Франківська я! Франківська!
— А Яновська вам не знайома?
— Яновська?.. Знати не знаю!
— Ідіть та подумайте. Органи не годиться обдурювати!
Поверталась у розпачі: не світить їй тепер інститут!
А тут молоденький міліціонер став навідуватись. Обіцяв, що допоможе. Якось заявився увечері: