— Оксано, танцюй! На мазі твоє діло!
Оксана й затанцювати не встигла, як він її на ліжко і повалив. Ну, тут вона й показала йому, як у дитбудинкові одбиватись навчилася! Здичавілою кішкою мордяку зорала. Та ще й куди слід садонула коліном. Рачки додому поповз!
А паспорт вона таки отримала.
Отримала паспорт!
І до інституту вступила.
На доріжку, що вела у доросле життя.
Порцелянові чоловічки
Майже сто років тому в Україні сталася подія, про яку й досі згадується в пресі. Подія настільки незбагненна, що не вкладалася в жодні рамки здорового глузду. Після чергових виборів до Верховної Ради, коли комуністи потерпіли нищівну поразку, вони всі до одного безслідно зникли протягом однієї доби. Зникли, мов випарувались. («Здиміли!» — казали в народі). Од Генсека до рядової фітюльки. Прихопивши з собою всі гасла та прапори — незмінні атрибути їхніх галасливих збіговиськ. Навіть портрети Сталіна, що їх обов’язково носили на чолі святкових колон.
Виник грандіозний скандал. Всесвітня спільнота звинуватила український уряд у геноциді, міжнародні комісії галиччю злетілися в нашу державу: шукати сліди небувалого злочину, в Організації Об’єднаних Націй з нетерпінням ждали результатів перевірки, щоб одразу ж поставити питання про виключення України з членів ООН, застосувати до неї найжорстокіші санкції.
Але всі ті комісії так і повернулися ні з чим. Жодного сліду, жодного бодай натяку, що пролили б хоч краплину світла на вчинений геноцид.
Мені, провідному репортерові всесвітнього телебачення, для якого не існувало таємниць, ця історія столітньої давнини не один рік не давала спокою.
Як так? Зникла безслідно не одна людина, не десяток навіть людей, а тисячі комуністів, з десятками тисяч тих, що завжди за них голосували. Зникли разом із сім’ями, навіть дітьми. Такого історія людства ще не знала, і я, провідний репортер телебачення, не зможу до цього докопатися?
У вільний від роботи час я став відвідувати книгосховища. Годинами сидів перед екранами, переглядаючи підшивки газет столітньої давності, шукаючи хоча б найменшої зачіпки.
Нічого… Нічого… Жодної бодай найтоншої ниточки, вчепившись за яку, можна було б розмотати таємничий клубок.
Доведений до відчаю, я вже хотів полишити марні свої намагання, як одного разу працівниця архіву, втаємничена в мої пошуки, сказала:
— Не знаю, чи вам це щось допоможе, але до нас ходить чоловік, який, здається, щось знає…
— Господи, чого ж ви мовчали?! — У моєму вигукові було стільки знаків оклику, що їх вистачило б на цілу сторінку. — Де я його знайду? Де? Ви маєте його адресу?
— Та вам не потрібна адреса. Він майже щодня приходить до нас, бо працює над дисертацією. Хочете, я вас із ним познайомлю?
— Я — хочу? Я? Та я палаю бажанням з ним познайомитись!
— Тож приходьте завтра на дев’яту. Ми по ньому звіряємо годинник, — розсміялася пані.
Та мені було не до сміху: всю ніч не спав, боячись запізнитися. Мене вже тіпала лихоманка пошуку, мої ніздрі заздалегідь тремтіли в передчутті СЛІДУ. Хай навіть найнепомітнішого. Я бульдогом вчеплюся у нього, не дам йому зникнути.
— Он він, — шепнула пані. — Сидить за екраном. Бажаю успіху.
Мисливський пес так не скрадався до здобичі, як я скрадався до того сивоголового пана. Щоб його не наполохати часом, щоб він не стулився, як равлик: «Нічого не знаю… Ви помилились адресою». Бувало й таке, не раз обпікався… Тож, сто разів вибачившись, що посягнув на його дорогоцінній час, спитав, чи задовольняє його комп’ютер, в екран якого він утупився. Мене, мовляв, це дуже цікавить, бо я з обслуговуючого персоналу книгосховища.
Чолов’яга пильно подивився на мене, очі його наповнились сміхом:
— Не прикидайтесь. Ви — відомий репортер, телезірка. Вас усі знають. Я майже щовечора бачу вас по телевізору. Кажіть прямо, що вам потрібно, бо в мене обмаль часу.
1 я, пан чи пропав, сказав, що мені треба. Чоловік потер лоба, задумався.
— Ви можете почекать дві години?
— Дві години?.. Та я сто літ готовий чекати!
— Ну, так довго не доведеться, — розсміявся чоловік. — Ось закінчу урок («Він сказав „урок“, отже, викладає в якомусь ліцеї!» — зблиснула в мене думка)… і ми з вами ладком поговоримо. Згода?
Наче я міг не погодитись!
За дві години ми сиділи в кав’ярні і розмовляли. Точніше, він говорив, а я слухав. Потаємно ввімкнувши мікрофон, щоб не наполохати. І, повернувшись додому, знову й знову прокручував плівку, боячись пропустити бодай одне слово.