Аж легше стало йти.
Згодом юнак зупинився, весело сказав:
— А гляньте вперед!
Я спершу нічого не побачив. Та ось у смоляній темряві заясніла малесенька цяточка.
— Бачу! — вигукнув радісно. — Там кінчається оця проклята печера?
— І починається моя країна, — промовив урочисто юнак.
Зраділий, я навіть не став допитуватись, яка там країна. Я майже біг, і цяточка росла та росла, розповзаючись увись та ушир.
— Гоп! — весело вигукнув юнак, вибігаючи з печери. — Гоп!.. От ми і вдома!
Я вискочив услід і застиг од подиву.
Ми стояли на вузенькому виступові, що приліпився до височезної, наче гігантською сокирою обрубаної скелі. Скеля прямовисно підіймалася вгору, до такого ж кам’яного неба, вкритого порцеляною ніжно-блакитного кольору, а посередині… Якраз посередині замість сонця палахкотіли неоновим світлом силуети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, накладені один на одного.
«Невже!» — пронизав мене здогад.
Та не встиг я й рота розтулити, як юнак обернувся до мене і пиховито мовив:
— О щасливий незнайомцю, ти ступив до країни, де повністю побудований комунізм!
— А ото? — ткнув я пальцем у небо. — То ваше сонце?
— Так, то наше сонце. Воно не заходить ніколи, воно вічне, як вічне всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму.
— І в вас немає ні місяця, ні зірок?
Юнак усміхнувся поблажливо:
— Глянь трохи нижче.
Унизу, при самому обрії, мерехтіли відбитим світлом серп і молот. А довкола — червоні п’ятикутні зірки.
— Нам треба спускатись. А то нас ще можуть запідозрити, що ми збираємось повернути назад.
— Хто запідозрить?
— Ті, що все бачать, все чують. Навіть найпотаємніші наші думки… Слава Генсекові! — вигукнув зненацька юнак, і порцелянова стіна за нашими спинами заревіла тисячоголосо: «Слава!.. Слава!.. Слава!..» — і вибухнула бурхливими довготривалими оплесками.
Коли шалена овація врешті вщухла, юнак прошепотів:
— Пошвидше спускаймося. А то прикордонники почнуть стріляти без попередження… І весь час усміхайтесь та вимахуйте вітально руками.
— Але ж я не бачу, по чому спускатись. — Внизу була така прірва, що глянути моторошно.
— По оцих сходинах.
— По оцих?.. По оцій ниточці, що на неї лячно й ступити?
— Саме по них… І майте на увазі: вмонтовані датчики підслухатимуть всі ваші думки, аналізуватимуть всі ваші наміри. Так що всміхайтесь, всміхайтесь і вимахуйте вітально руками. А ще краще — співайте. — І юнак заспівав на повні легені: «Я другой такой страни нє знаю, где так вольна дишит чєлавєк!»
І ми почали спускатися. По сходинах-ниточці. Я всміхавсь як наврочений, вимахував щосили руками і вслід за юнаком горлав оту пісню. І диво дивне — де й подівся той страх, що мене сковував. Я ступав по тих сходинах-ниточці як по хідникові найширшому. А тут ще й стіна нам мелодійно підспівувала.
Не встигли ступити на твердь, як нас оточили — звідкіля вони й узялися — грізні постаті у військовому строї. Щити й шоломи, автомати, націлені в наші груди, чорнющого кольору порцелянові обличчя, червонющі очі, що палахкотять підозрою.
— Не здумайте опиратись, — встиг шепнути юнак. — Стрілятимуть без попередження.
Клацнули наручники, сковуючи наші руки, нас спритно обшукали з верху до низу, навіть, пробачте, боляче посмикали за геніталії, перевіряючи, чи то не гранати висять. Безцеремонно штовхнули дулами автоматів у спини:
— Вперед!.. Крок ліворуч, крок праворуч вважатиметься втечею!
Та який там крок ліворуч-праворуч! Злющі вівчарки гарчать з обох боків, клацають запіненими іклами.
Повели до похмурої споруди з заґратованими вікнами. Взяли відбитки пальців, поклали перед кожним довжелезну анкету з сотнями запитань. Від: «З якими злочинними намірами ви пробралися в нашу країну?» до «Хто ваші найдавніші пращури, в яких партіях вони перебували, чи є у вас родичі за кордоном, чи були ваші діди-прадіди на окупованій території?» і т. д. і т. ін. В мене в очах замерехтіло, в голові замакітрилось від усіх тих питань, що я на них мусив відповідати детально.
Моєму супутникові було значно легше: в нього лише допитувались, які небажані враження він виніс з-за кордону, які сумніви заворушилися в порцеляновій його голові.
Та цим наші муки не скінчилися. Нас повели до іншої кімнати, намертво прив’язали до крісел, обснували сотнями датчиків, і ми повинні були швидко, не задумуючись відповідати на питання, що про них прозвітували в анкетах. Будь-яка неточність — і в сідницю штрикало гострющим шилом. Так що коли я звівся із крісла, сідниці мої нагадували решето.