АННЕТ: Мабуть, ми поквапилися з… Я хочу сказати…
МІШЕЛЬ: Кажіть, Аннет, ми вас слухаємо!
АННЕТ: Образа — це також агресія.
МІШЕЛЬ: Звісна річ.
ВЕРОНІК: Не обов’язково, любий.
МІШЕЛЬ: Авжеж, люба, не обов’язково.
АННЕТ: Фердінанд ніколи раніше не поводився жорстоко. На це має бути причина.
АЛЕН: Ще б пак — його ж назвали стукачем!.. (Вібрує його мобільний.) Даруйте… (Жестами вибачається перед Аннет і відходить убік.) Слухаю… Тільки якщо не буде заяви від жодної з жертв. Жодних постраждалих. Ви не повинні брати сторону постраждалих!.. Заперечуйте все, а в разі потреби атакуємо газету… Проект нашого комюніке ваш надішлють факсом… (Кладе слухавку.) Якби стукачем назвали мене, я точно образився б.
МІШЕЛЬ: А раптом це правда.
АЛЕН: Що ви сказали, даруйте?
МІШЕЛЬ: А що, як він мав на це підстави?
АННЕТ: На вашу думку, мій син — стукач?
МІШЕЛЬ: Ну що ви, я ж пожартував!
АННЕТ: Якщо продовжити жарт, то ваш син не кращий!
МІШЕЛЬ: Це ж як, поясніть?
АННЕТ: Бо він виказав Фердінанда!
МІШЕЛЬ: Але тільки тому, що ми дуже наполягали на цьому!
ВЕРОНІК: Мішелю, це аж ніяк не стосується теми розмови.
АННЕТ: Яка різниця! Наполягали чи ні — він його виказав.
АЛЕН: Аннет, годі.
АННЕТ: Чому?! (До Мішеля:) То ви досі вважаєте мого сина стукачем?
МІШЕЛЬ: Нічого такого я не вважаю…
АННЕТ: Якщо не вважаєте, то й не кажіть! Нащо ці образливі натяки?
ВЕРОНІК: Аннет, заспокоймося. Ми з Мішелем намагаємося виявити поступливість і поміркованість…
АННЕТ: Еге ж, поміркованість…
ВЕРОНІК: О, то ви з цим не згодні? Цікаво почути, чому?
АННЕТ: Бо ваша поміркованість надто поверхова.
АЛЕН: Цуцику, мені справді вже час іти…
АННЕТ: Давай, боягузе, йди.
АЛЕН: Аннет, я можу втратити найбільшого клієнта, а ці ігри у відповідальних батьків…
ВЕРОНІК: Мій син утратив два зуби. Обидва різці.
АЛЕН: Авжеж, ми вже про це чули!
ВЕРОНІК: І один з них — назавжди!
АЛЕН: Але ж не всі зуби він утратив! А нові ми йому вставимо! Ще кращі. Йому ж не мозок вибили, врешті-решт!
АННЕТ: Наша помилка в тому, що ми не дошукуємося причини.
ВЕРОНІК: Причина тут ні до чого. Одинадцятирічний хлопчик ударив. Кийком.
АЛЕН: Еге ж, озброївшись кийком…
МІШЕЛЬ: Ми прибрали це слово з заяви.
АЛЕН: Лише тому, що ми наполягли.
МІШЕЛЬ: Але ми не сперечалися.
АЛЕН: Це слово ніби навмисне заперечує помилку, неумисність, зрештою, дитячий вік.
ВЕРОНІК: Не впевнена, що мені подобається цей тон.
АЛЕН: Ми від самого початку мало розуміли одне одного.
ВЕРОНІК: Пане, я вважаю огидним дорікання в тому, що вже було визнано помилкою. Слово «озброївшись» вам не підійшло — гаразд, ми його замінили. Однак, якщо придивитися до точного визначення цього слова, то воно не було аж таким недоречним.
АННЕТ: Фердінанда образили, і він відреагував. Якщо хтось нападе на мене, я захищатимусь — особливо якщо їх буде ціла ватага.
МІШЕЛЬ: Ти диви, виблювала — і посміливішала!
АННЕТ: О, це було дуже грубо!
МІШЕЛЬ: Панове, ми ж усі готові до співпраці! Я в цьому переконаний! Нащо ці сварки і докори?!
ВЕРОНІК: Годі, Мішелю! Досить тягнути час. Якщо вже ми такі «поверхові», то геть цю кляту поміркованість!
МІШЕЛЬ: Ні, ні! На цей шлях я ставати відмовляюся!
АЛЕН: На який шлях?
МІШЕЛЬ: На жалюгідний шлях, до якого нас підштовхнули ці двоє маленьких негідників! Ось!
АЛЕН: Боюся, Веро не поділяє вашої позиції.
ВЕРОНІК: Не Веро, а Веронік!
АЛЕН: О, даруйте!
ВЕРОНІК: Що ж, тепер Брюно став негідником. Бідолашний! Це вже занадто!
АЛЕН: Слухайте, мені вже справді час іти.
АННЕТ: І мені теж.
ВЕРОНІК: Та йдіть собі вже, я вже втратила будь-яку надію!
Дзвонить телефон у квартирі.
МІШЕЛЬ: Слухаю?.. А, мамо… Ні, у нас друзі, але кажи… Так, роби все, що тобі кажуть… Стривай — ти приймаєш «Антрил»?! Зачекай, мамо, не клади слухавку… (До Алена:) Ота ваша гидота зветься «Антрилом», еге ж? її прописали моїй мамі!..