ВЕРОНІК: Що ви, це такі дрібниці!
МІШЕЛЬ: Звичайно, дрібниці!
АННЕТ: Ні, де там! Батьки надто часто втручаються у справи своїх дітей і діють геть по-дитячому! Якби Бруно зламав Фердінандові два зуби, як відреагували би ми з Аленом? Щось я не впевнена, що ми продемонстрували би таку ж широту поглядів.
МІШЕЛЬ: Певно, що так!
АЛЕН: Вона має рацію. Я також не впевнений.
МІШЕЛЬ: А я впевнений! Адже ми всі розуміємо, що могло би статись і навпаки.
Пауза.
ВЕРОНІК: А що каже Фердінанд? Як ставиться до того, що сталося?
АННЕТ: Та він мало що каже. Здається, він розгублений.
ВЕРОНІК: Він усвідомлює, що покалічив товариша?
АЛЕН: Ні. Фердінанд нічого такого не усвідомлює.
АННЕТ: Господи, що ти верзеш?! Звісно що усвідомлює!
АЛЕН: Усвідомлює, що повівся досить брутально, але не усвідомлює, що когось покалічив.
ВЕРОНІК: О, то вам не до вподоби це слово! Але, на жаль, воно відповідає дійсності.
АЛЕН: Мій син вашого не калічив.
ВЕРОНІК: Ваш синочок таки покалічив нашого сина. Повертайтеся за п’ять годин — самі побачите його зуби!
МІШЕЛЬ: Майстерно так покалічив…
АЛЕН: Набряк спаде, а щодо зубів, то відведіть сина до найкращого стоматолога — я готовий профінансувати…
МІШЕЛЬ: Для цього є страхування. Ми ж просто хочемо, щоби хлопці помирились і подібне більше не повторилося.
АННЕТ: Влаштуймо їм зустріч!
МІШЕЛЬ: Чудова думка!
ВЕРОНІК: У нашій присутності?
АЛЕН: Їм поводирі не потрібні. Залишмо їх один на один, як справжніх чоловіків.
АННЕТ: Що за дурниці, Алене! «Справжні чоловіки»! Звісно, нас тут не має бути. Правда ж, краще, щоби нас не було?
ВЕРОНІК: Питання не в тім, будемо ми з ними чи вони будуть самі. Питання в тім, чи хочуть вони поговорити, з’ясувати стосунки.
МІШЕЛЬ: Брюно хоче, це точно.
ВЕРОНІК: А Фердінанд?
АННЕТ: А в нього ми питати не збираємося!
ВЕРОНІК: Але він сам має цього бажати!
АННЕТ: Фердінанд — капосник, не варто перейматися тим, чого він хоче.
ВЕРОНІК: Якщо зустріч Фердінанда з Брюно буде покаранням, то, на мій погляд, нічого доброго з того не буде.
АЛЕН: Мадам, наш син — справжній дикун. Безглуздо сподіватися від нього спонтанного каяття. Що ж, даруйте, але маю повертатися до офісу. А ти, Аннет, залишайся — розкажете потім, до чого прийшли. Я тут у будь-якому разі безсилий. Жінки вважають: потрібний чоловік, батько — ніби це має хоч якесь значення! Чоловік — мов порожня торбинка, яку несе вітер, він безпорадний і вайлуватий… О, з вашого вікна видно вихід із метро — як кумедно!
АННЕТ: Мені дуже ніяково, але я теж не можу залишитися… Мій чоловік ніколи не полюбляв дитячих візочків…
ВЕРОНІК: Дуже шкода. Гуляти з дитиною — це таке диво! Час минає непомітно. Пригадуєш, Мішелю, як ти полюбляв піклуватися про дітей, з якою радістю штовхав візочок?
МІШЕЛЬ: Авжеж, так і було.
ВЕРОНІК: То що вирішуємо?
АННЕТ: Чи буде вам зручно зайти до нас о пів на восьму разом із Брюно?
ВЕРОНІК: О пів на восьму?.. Що думаєш, Мішелю?
МІШЕЛЬ: Я?.. Якщо дозволите…
АННЕТ: Звісно, ми вас слухаємо.
МІШЕЛЬ: На мою думку, прийти мусить Фердінанд.
ВЕРОНІК: Так, я згодна.
МІШЕЛЬ: Жертва не повинна кудись ходити.
ВЕРОНІК: Слушно!
АЛЕН: О пів на восьму я не можу.
АННЕТ: Ти нам не потрібний, бо ти в цих питаннях безсилий.
ВЕРОНІК: І все ж було б незле, якби батько Фердінанда також був присутній.
АЛЕН (мобільний вібрує): Гаразд, але в такому разі не цього вечора… Алло?.. Звіт іще ні про що не каже. Формально можливість ризику не було встановлено. Доказів немає… (вимикається).
ВЕРОНІК: Тоді завтра?
АЛЕН: Завтра я буду в Гаазі.
ВЕРОНІК: Ви працюєте у Гаазі?
АЛЕН: Представляю справу в Міжнародному кримінальному суді.
АННЕТ: Головне — це щоб діти поговорили. Я приведу Фердінанда до вас о пів на восьму, і ми залишимо їх наодинці. Гаразд? Здається, ви не згодні.