МІШЕЛЬ: Безсовісно накидáють нам своє зілля…
АЛЕН: У медицині будь-який прогрес пов’язаний одночасно з прибутком і ризиком.
МІШЕЛЬ: Еге ж, звісна річ. І все ж дивна у вас робота, їй-Богу!
АЛЕН: Що ви маєте на увазі?
ВЕРОНІК: Мішелю, це нас не стосується.
МІШЕЛЬ: Кажу ж — дивна робота.
АЛЕН: А ви самі ким працюєте?
МІШЕЛЬ: Так, нічого особливого…
АЛЕН: І що ж це за така «неособлива» робота?
МІШЕЛЬ: Крамую каструлями — я вже казав.
АЛЕН: І клямками.
МІШЕЛЬ: І обладнанням для туалетів. І ще купою різних речей.
АЛЕН: Ого, та що ви кажете — обладнанням для туалетів?! Мені це подобається. Дуже цікаво!
АННЕТ: Алене!
АЛЕН: Та ні, справді цікаво, чого ж! Я цікавлюся тим, як обладнано туалети.
МІШЕЛЬ: Що ж, чом би й ні — це справді цікаво.
АЛЕН: І яке обладнання ви пропонуєте?
МІШЕЛЬ: Існує дві системи. Зі штовхачем та зі шнурком.
АЛЕН: Он воно що!
МІШЕЛЬ: Залежить від труб.
АЛЕН: Ну, звісна річ!
МІШЕЛЬ: Вода може поступати то згори, то знизу.
АЛЕН: Зрозуміло.
МІШЕЛЬ: Якщо хочете, можу познайомити вас з одним зі своїх комірних — він у цьому справжній дока. Але для цього доведеться мотнутися до Сен-Дені-Ля-Плен.
АЛЕН: Бач, ви знаєтеся на своїй справі.
ВЕРОНІК: Ви збираєтесь якось карати Фердінанда? Розмову про сантехніку можна продовжити у більш відповідних умовах.
АННЕТ: Щось мені зле…
ВЕРОНІК: Що з вами?
АЛЕН: О, люба, та ти пополотніла!
МІШЕЛЬ: Ви справді дуже бліда.
АННЕТ: Мене нудить.
ВЕРОНІК: Нудить?.. У мене є «Примперан»…
АННЕТ: Ні, дякую… Минеться…
ВЕРОНІК: Як ми можемо вам допомогти? О, «Кока-Кола»! Точно! (Виходить за «Кока-Колою».)
АННЕТ: Та нічого, минеться…
МІШЕЛЬ: Пройдіться трохи. Зробіть кілька кроків.
Аннет робить кілька кроків.
Повертається Веронік з «Кока-Колою».
АННЕТ: Ви справді гадаєте?..
ВЕРОНІК: Авжеж! Маленькими ковтками.
АННЕТ: Дякую…
АЛЕН (крадькома набирає свій офіс): …Дайте мені Сержа… Що, справді?… Хай набере мене, якнайскоріше… (Кладе слухавку.)
Смачна «Кока-Кола»? Чи це радше засіб проти проносу?
ВЕРОНІК: І не лише проти проносу. (До Аннет:) Як ви?
АННЕТ: Краще… Слухайте, якщо вже ми й вирішимо карати нашу дитину, то робитимемо це на свій спосіб, а не зводячи порахунків…
МІШЕЛЬ: Звісна річ!
ВЕРОНІК: Звісна річ?! Як це розуміти, Мішелю?
МІШЕЛЬ: Зі своїм сином вони можуть робити все, що захочуть — тут вони мають повну свободу.
ВЕРОНІК: Я так не вважаю.
МІШЕЛЬ: Не вважаєш, Веро?
ВЕРОНІК: Я не вважаю, що вони мають у цьому повну свободу.
АЛЕН: Цікаво… Поясніть це, будь ласка. (Його мобільний вібрує.) Даруйте!.. (Колезі:) Прекрасно… Але не забувай — ще нічого не доведено, певності в нас немає… Не варто фальсифікувати, бо якщо прискіпаються — Моріс сяде на два тижні, а ми — до компанії.
АННЕТ: Годі, Алене! Залиш у спокої свій телефон! Досить із нас цієї гидоти!
АЛЕН: Так… набереш мене і прочитаєш. (Кладе слухавку.) Та що з тобою таке?! З глузду з’їхала? Серж усе чув!
АННЕТ: То й нехай! Дістав уже своїм телефоном!
АЛЕН: Слухай, дорогенька, скажи спасибі, що я взагалі сюди приперся…
ВЕРОНІК: Дуже мило!
АННЕТ: Зараз блюватиму.
АЛЕН: Що?! Ні, ти не блюватимеш!
АННЕТ: І все ж…
МІШЕЛЬ: Може, підете до туалету?
АННЕТ (до Алена): Ніхто тебе тут не тримає…
ВЕРОНІК: Авжеж, ніхто його тут не тримає.
АННЕТ: Мені паморочиться…
АЛЕН: Стій спокійно і подивись уперед. Та дивись же, цуцику!
АННЕТ: Іди геть! Залиш мене у спокої!
ВЕРОНІК: І все ж краще би вона пішла до туалету.
АЛЕН: Чуєш? Ходи до туалету. Якщо блювати — то в туалеті.