— Ні.
— Коротка відповідь, — вона закопилила губи. — До болю лапідарна. А я, подумати тільки, в глибині душі розраховувала, що ти розвинеш тему, потішиш мене пригодницькою розповіддю. Ти мав мене розважати, нагадую. Але якщо тобі це не до смаку, нав’язуватися не буду.
Він нічого не відповів, просто проковтнув язик. Якийсь час вони їхали в тиші. Здавалося, що Зелену Даму повністю поглинає споглядання краєвидів. Рейневан раз по раз кидав на неї погляд. Потайки. За котримсь разом вона зловила його на цьому, впіймала очима, як павук муху. Рейневан утік від її погляду. Бо від нього по шкірі пробігали мурашки.
— Як я зрозуміла, — вона досить безтурботно відновила розмову, розриваючи тишу, яка зависла між ними. — Як я зрозуміла, ти зумів утекти від конвоїрів. Для того, щоб наступного дня повернутися. Добровільно. Ти насолоджувався свободою всього лише одну ніч. І їдеш оце до замку Штольц, у руки і під владу пана Яна Біберштайна. Щоби так вчинити, ти мусив би мати причину. Ти її мав?
Він не відповів, тільки кивнув головою. Очі Зеленої Дами небезпечно звузилися.
— Важлива причина?
Він хотів знову кивнути, але вчасно стримався.
— Важлива, пані. Але я волів би про це не говорити. Не ображайтеся. А якщо я вас образив, то каюся і прошу пробачення.
— Пробачаю.
Він знову глянув на неї потайки, вона знову впіймала його в пастку очей. Виразу яких він не міг розшифрувати.
— Я мала і далі маю охоту до бесіди. Запитаннями я всього лише збиралася схилити тебе до більшої розмовності. Бо відповіді на більшість запитань я і так знаю.
— Справді?
— Ти віддаєшся під владу пана Яна демонстративно. Щоби спробувати переконати його, що в тебе чисте сумління. У справі Касі, звісно ж.
— Дивуєш мене, пані.
— Я знаю. Я роблю це навмисне. Але повернімося, як часто говорить мій сповідник, до суті справи. На пана Яна, можеш мені повірити, твоя демонстрація враження не справить. У замку Штольц чекають на тебе, гадаю, досить неприємні процедури. Які завершаться фіналом радше жалюгідним. Треба було втікати, поки був шанс.
— Втеча була б підтвердила обґрунтованість обвинувачень. Була б визнанням вини.
— Ах. То ти, значить, невинний? Чисте сумління?
— Ти наслухалася пліток про мене, пані.
— Авжеж, — визнала вона. — Чимало їх ходило. Про тебе. Про твої подвиги. І про перемоги. Слухала, хоч-не-хоч.
— Знаєш, пані, - відкашлянув він, — як воно з поголосом. Горобцем плітка вилітає, волом повертається…
— Знаю й те, що нема диму без вогню. Не цитуй більше прислів’їв, дуже тебе прошу.
— Злочинів, у яких мене звинувачують, я не вчинив. Не напав, зокрема, і не пограбував збирача податків. І не маю награбованих грошей. Якщо це тебе цікавить.
— Це-ні.
— Тоді що?
— Я вже казала: Катажина Біберштайн. Якщо про неї йдеться, ти без вини? Твого сумління тут не обтяжує ніякий гріх? Або принаймні грішок?
— Саме на цю тему, — він затиснув губи, — я волів би не бесідувати.
— Знаю, що волів би. Свидниця перед нами.
Вони в’їхали у місто Стшегомською брамою, а виїхали Нижньою. Проїжджаючи через місто, Рейневан кілька разів зітхнув, побачивши і впізнавши добре знайомі йому місця, які викликали приємні спогади: аптеку “Під Золотим Ліндвурмом”, у якій він колись практикував, корчму “Під Хрестоносцем”, у якійсь колись попивав свидницьке березневе і випробовував свої шанси у свидничанок, овочеві ряди, де він ходив випробовувати свої шанси у дівчат, які приїжджали з товаром із села. Тужно подивився в напрямку Крашевицької вулиці, де Юстус Шоттель, знайомий Шарлея, друкував гральні карти і сороміцькі картинки.
Проте Рейневан, хоч і поглинутий спогадами, раз у раз крадькома кидав погляд на Зелену Даму, яка їхала праворуч від нього. І за кожним таким поглядом його гризли докори сумління. “Я кохаю Ніколетту, — повторював він собі. — Я кохаю Катажину Біберштайн, яка народила мені сина. Я не думаю про інших жінок. Не думаю. Не повинен думати”.
Думав.
Зелена Дама, здавалося, також поринула у роздуми. Вона весь час мовчала. Озвалася лише за селом Болесьцін, коли затихнув тупіт копит кортежу, який проїжджав через міст на Пі лаві.
— За якусь милю, — сказала вона, — буде Фаульбрюк. Потім місто Рихмах. Потім Франкенштейн. А за Франкенштейном — замок Штольц.
— Я трохи знаю ці місця, — він дозволив собі дещо іронічний тон. — Між Рихбахом і Франкенштейном є ще, здається, Копаниця і Козинець. Та чи це має якесь особливе значення?
— Для мене — жодного, — вона стенула плечима. — Але на твоєму місці я би присвятила маршруту більше уваги. Кожна пройдена миля і кожне чергове поселення наближають тебе до пана Яна Біберштайна та до його жахливого гніву. Якби я була тобою, то в кожному з цих поселень шукала би нагоди.