Однак поїздка не тривала довго. Зелена Дама раптом дала наказ зупинитися. Кивнула Рейневанові, щоб той їхав за нею.
Біля підніжжя пагорба стояв камінний покутний хрест. Зазвичай такі хрести викликали в Рейневана якісь асоціації, схиляли до роздумів. Тепер хрест нічого не викликав і ні до чого не схилив.
— Злазь.
Він послухався. Вона стояла перед ним, вітер шарпав її плащем, обліплював фігуру.
— Тут ми розстанемося, — сказала вона. — Я їду до Стшеліна, а звідти додому, до Шенау. Твоє товариство небажане. Розумієш? Давай собі раду сам.
Він кивнув. Вона підійшла, зблизька подивилася йому в очі. На хвилю. Потім відвела погляд.
— Ти звів мою доньку, негіднику, — тихо сказала вона. — А я… Я, замість того, щоб дати тобі тепер по лиці і виявити зневагу, повинна червоніти. І подумки бути тобі вдячною за… Ти знаєш, за що. А, ти теж червонієш. Добре. Хоч якась розрада. Нікчемна, але все-таки.
Вона закусила губу.
— Я Агнеса де Апольда. Дружина чашника Бертольда Апольди. Мати Ютти де Апольда.
— Я здогадався.
— Краще пізно, ніж ніколи.
— Мені цікаво, коли ти здогадалася.
— Раніше. Але годі про це.
— Фортуна до тебе прихильна, — продовжила вона. Ти просто-таки класичний приклад улюбленця долі. Але перестань спокушати лихо. Утікай. Зникни зі Шльонська, найкраще — назавжди. Ти тут у небезпеці. Біберштайн був не єдиним твоїм ворогом, у тебе їх багато. Рано чи пізно котрийсь із них упіймає тебе і покінчить з тобою.
— Я повинен залишитися, — він закусив губу. — Не виїду, поки не зустрінуся…
— З моєю донькою, так? — вона небезпечно примружила очі. — Я забороняю тобі це. Мені прикро, але я не погоджуся на цей зв’язок. Ти не є для Ютти гідною партією. Ян Зембицький справді позбавив тебе усього і все відібрав. Але я не настільки користолюбна, як Біберштайн, пережила б і вбогого зятя, багатого тільки серцем, нехай любов тріумфує в низькій халупці. Але я не дозволю доньці зв’язатися з переслідуваним вигнанцем. Ти сам, якщо маєш хоч трохи порядності, а я ж знаю, що маєш, не допустиш, щоб твої вороги твоїми слідами добралися до неї. Не наразиш її на небезпеку і шкоду. Підтвердь.
— Підтверджую. Але я хотів би…
— Не хочи, — негайно перебила вона. — Це не має сенсу. Забудь про неї. І дозволь їй забути. Минуло вже два роки, хлопче. Я знаю, що тобі це заболить, але скажу: час має велику здатність виліковувати. Стріла Амура, буває, застрягає глибоко. Але й такі рани з часом загоюються, якщо їх не роз’ятрювати. Вона забуде. Може, вже забула. Я говорю це не для того, щоб робити тобі боляче. Навпаки: щоб тобі полегшало. Тебе гризе думка про відповідальність, про обов’язок. Про борг. У тебе нема ніяких боргів, Рейнмаре. Ти вільний від зобов’язань. Може, я буду прозаїчна до болю, але що тут поетизувати? Те, що ви переспали, — це епізод, який не має значення.
Він не відповів. Вона підійшла до нього, дуже близько.
— Зустріч з тобою… — шепнула вона, обережно торкаючись його щоки. — Зустріч з тобою була приємною. Я буду її пам’ятати. Але я не хотіла би вже ніколи з тобою зустрітися. І бачити тебе. Ніколи і ніде. Це зрозуміло? Відповідай.
— Зрозуміло.
— На той випадок, якби тобі щось зайшло в голову, знай: Ютти нема в Шенау. Вона виїхала. Розпитування тамтешніх і навколишніх нічого не дасть: ніхто не знає місця її перебування. Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— То прощавай.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Корчмарка, яка проходила повз нього, запитально поглянула, показала очима на порожній кухоль. Рейневан рухом голови відмовився. З нього вже було досить, зрештою, пиво було не найкраще. Відверто кажучи, було паршиве. Як і їжа, яку тут подавали. Той факт, що тут усе-таки зупинялося чимало постояльців, можна було пояснювати виключно відсутністю конкуренції. Сам Рейневан зупинився тут, у Цепловодах, бо довідався, що наступний трактир буде аж у Пшежечині, біля вроцлавського гостинця. Але до Пшежечина була миля з гаком, а вже починало смеркатися.
“Мені потрібна чиясь допомога”, - подумав він.
Уже майже годину він аналізував ситуацію і намагався розробити якийсь розумний план дій. І за кожним разом доходив висновку, що без допомоги він небагато вдіє.
Після розставання з Агнесою де Апольда, Зеленою Дамою, подолавши пригніченість, у яку його ввігнали її слова, він поїхав до Повойовиць. Те, що він там застав, викликало пригніченість іще більшу. Управляючому, якого князь Ян Зембицький поставив над конфіскованим у Петерліна маєтком, вистачило неповні два роки, щоб перетворити славну і процвітаючу сукновальню на цілковиту руїну. Нікодемус Фербрюгген, фламандський майстер фарбування, виїхав, як виявилося, до Великопольщі, бо не міг знести цькування. Рахунок князя Яна поповнювався. “Настане час, — скреготнув зубами Рейневан, — настане час розплати, милостивий князю. Час давати звіт. І платити за рахунками.