— Холера… — озвався змученим голосом Шарлей. — Я мав у кишені дріжджову булку… Певно, випала. Пропав сніданок…
— Хто нас виказав? Трутвейн?
— Не думаю, — Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. — Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому… Він доставив мені трошечки олії… Поцупив у костелі…
— Олія в костелі?
— Для останнього помазання.
На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.
— Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!
— Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?
— Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!
— Беренгар Таулер? Ти тут?
— Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього… Але ж ви, холера, тхнете гівном…
— По конях, — обірвав розмову Бразда з Клінштейна. — Краловець і Прокоп Малий хочуть вас бачити. Чекають.
Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.
Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в’їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки. Він не бачив ніде Петра з Ліхвіна, якого називали Петром Поляком, теж лише пізніше довідався, що той залишився із залогою у здобутій фортеці Гомоле.
Звістку про те, що диверсія в місті не вдалася, жодна з брам Клодзька не буде відчинена і не буде викликано ніяких пожеж, Краловець прийняв спокійно.
— Що ж, таке життя, — він знизав плечима. — Зрештою, я завжди вважав, що Прокоп і Флютик занадто високо тебе цінують, Рейневане з Беляви. Ти просто-напросто перерекламований. До того ж, вибач, ти страшенно смердиш.
— Я вибрався з Клодзька стічним каналом.
— Словом, — Краловець далі був спокійний, — місто тебе висрало. Як це символічно. Йди, помийся і перевдягнися. На нас тут чекає чимала праця і серйозне завдання. Треба самим, без чужої допомоги, здобути це місто.
— На мою думку, — буркнув Рейневан, — Клодзько слід би було оминути. Захист дуже сильний, командири відважні, бойовий дух залоги високий… Чи не краще піти на Кам’янець? На монастир цистерціанців? Дуже багатий монастир?
Їра з Ржечиці пирснув, Колда покрутив головою. Краловець мовчав, скрививши губи, дивився на Рейневана довго і вперто.
— Якщо я захочу знати твою думку з військових питань, — нарешті сказав він, — то дам тобі знати. Іди.
Над монастирським садом витав сивий дим, здіймався запах палених бур’янів. Старий монах-літописець вмочив перо в каламар.
“Anno Domini МССССХХVIII feria IV ante palmarum Viclefiste de secta Orphanorum cum pixidibus et machinis castrum dictum Cladzco circumvallaverunt, in quo castro errant capitanei dominus Puotha de Czastolowicz et Nicolaus dictus Mosco, et ibi dictis pixidibus et machinis sagittantes et per sturm et aliis diversis modis ipsum castrum conabantur aquirere et lucrare; ipsi vero se viriliter defenderunt {43}…”
Перо скрипіло. Пахло чорнилом.
— Уперед! — ревів, перекрикуючи грім і вереск, Ян Колда з Жампаха. — Уперед, Божі воїни! На стіни! На стіни!
Випущений, мабуть, з катапульти або балісти камінь гримнув у тарас із такою силою, що мало його не повалив разом зі схованими за ним Рейневаном і рештою залоги. На щастя, з ними був Самсон. Велет похитнувся під ударом, але встояв на ногах і підпори тарасу не пустив. На щастя, бо зі стін безперервно летів град куль і стріл. На очах Рейневана стрілець, що виглянув з-за сусідньої павези, дістав прямо в чоло, куля розтрощила йому череп на друзки.
З-під Чеської брами долинав дикий вереск, Сиріткам вдалося приставити там драбини та остереви, тепер вони п’ялися по них, проріджувані вогнем згори. На них лили смолу та окріп, скидали камені й наїжачені цвяхами колоди. Не краще вдавалося й ротам їри з Ржечиці, які атакували відтинок між Зеленою брамою і Лазневими воротами: вони вже двічі приставляли драбини, і двічі-таки їх відбивали.