Аж тут Натаніель побачив, як Кіті ледь помітно кивнула. Напружилась, приготувалась до стрибка. Він облизав губи, приготувався…
Кіті Джонс стрибнула вперед. І відразу зелена блискавка вдарила в неї, відкинула її на перила ложі, які тріснули від удару. Її тіло огорнув смарагдовий вогонь, руки й ноги здригнулись, волосся закурилося димом… Вогонь згас — Кіті сповзла на підлогу, лише голова й рука залишились висіти над залою. Її очі були напіврозплющені, але нічого не бачили.
У лівій руці пана Мейкпіса курилося й шипіло зелене полум’я, але права досі притискала кинджал Натаніелеві до горла. Очиці в драматурга стали крихітні, мов родзинки, зуби вишкірились.
— Дурне дівчисько! — промовив він, ворухнувши кинджалом. Лезо зачепило шкіру на підборідді Натаніеля; побігла кров. — Вставай!
Натаніель мовчки встав. Стоголосе відлуння в залі повторило той самий наказ. Усі полонені з гомоном підхопилися: скручені, з зав’язаними очима, безпорадні. Біси копали й щипали їх, примушуючи ворушитися швидше. Кілька полонених знепритомніли; до таких підбігали один або кілька демонів — і підхоплювали їх собі на плечі. Вгорі, в ложах, де джини клопоталися коло могутніших чарівників, не було жодної нагоди врятуватись: усіх обплутали щільними чорними тенетами й скрутили, мов ковбасу.
Натаніель нарешті заговорив:
— Ви знищили нас усіх!
Обличчя Квентіна Мейкпіса розцвіло широченною усмішкою:
— Навпаки, Джоне! Зараз ми стоїмо на початку нової ери! Проте виставу скінчено, й мені доведеться перейти до буденних справ. У мене є людина, яка подбає про те, щоб ви без мене поводились тут як слід.
Він кивнув у бік портьєри. До ложі увійшов високий чоловік у чорному плащі; він, як і завжди, ніби заповнив собою увесь простір.
— Як я розумію, ви давні знайомі, — мовив пан Мейкпіс, ховаючи кинджал під фрак. — Вам, безперечно, буде про що поговорити. Я не хочу принижувати вас дрібними погрозами, Джоне, але дозволю собі дати вам одну пораду. — Він озирнувся, вже ступаючи на сходи. — Не намагайтесь померти так, як ця бідолашна юна Кіті: я мушу ще так багато показати вам!
Мейкпіс пішов. Натаніель стояв, оглядаючи тіло на підлозі. Внизу, серед моторошної тиші, порушуваної тільки шаркотінням ніг і балаканиною демонів, з зали хутко виводили й виносили увесь британський уряд.
Частина четверта
Пролог
Александрія,
125 р. до Р. Х.
Бартімеус
Часи в Єгипті були небезпечні. З півдня, з-за порогів, прокрадалися дикуни й піддавали мечу прикордонні міста. Племена бедуїнів сіяли паніку серед торговельних караванів, що прямували вздовж меж пустелі. На морі за кораблями полювали пірати-бербери. Царські радники наполягали на тому, щоб закликати на допомогу іноземців, проте цар був старий, гордовитий і обережний — і через те не погоджувався.
В запізнілій спробі власкавити ворогів при дворі Птолемей запропонував до їхніх послуг свої таланти. Тобто — мене, як він радий був мені повідомити.
— Ти вже пробач мені таке приниження, — говорив він, сидячи зі мною на даху вночі, напередодні мого відбуття. — За всієї моєї пошани до Афи й Пенренутета, наймогутніший з моїх слуг — усе-таки ти, мій любий Рехіте. Я певен, що ти спроможний творити дива на славу нашого народу. Виконуй накази воєначальників, а коли треба — чини на свій розсуд. Пробач мені всі ті негаразди, які тобі доведеться пережити, та врешті-решт вони підуть на користь і тобі. Якщо нам пощастить, твої зусилля змусять моїх родичів облишити мене — і дозволять мені спокійно завершити дослідження.
Я перебував тоді в подобі пустельного лева, і мій рев пролунав досить гучно й люто:
— Ти не знаєш, які ниці людські серця. Твій двоюрідний брат не вгамується, аж поки ти не будеш мертвий. Шпигуни стежать за кожним твоїм порухом; лише цього ранку я спіймав у твоїй ванній двох жрецьких бісів. Довелося побалакати з ними. В певному сенсі можна сказати, що тепер вони служать тобі.
Хлопчина кивнув:
— Приємно це чути.
Лев сито відригнув:
— Еге ж, вони щедро поділилися своєю сутністю, щоб зміцнити мою… Ну-ну, не кривися. В нашому світі ми все одно єдині — я ж розповідав тобі.
Як і завжди, першої-ліпшої згадки про Інший Світ виявилося досить: очі мого господаря спалахнули, обличчя зробилося замріяним і замисленим.
— Рехіте, друже, — сказав він, — ти справді багато розповідав мені, але я хочу дізнатися ще більше. Я вірю, що ще кілька тижнів — і роботу буде скінчено. Афа знався колись із чужоземними шаманами — тепер він навчає мене їхніх способів покидати власне тіло. Коли ти повернешся… Гаразд, тоді й побачимо.