— Що ж, пора! Пенренутета з Афою я вже відпустив. Тепер я нікому нічого не винен. Отож зараз — твоя черга. Якщо зробиш ласку увійти в пентакль, я звільню тебе.
— А твоя власна безпека? — я оглянув темну кімнату. Смуги світла, що пробивались із щілин у віконницях, лежали на стінах і підлозі, наче сліди пазурів. — Коли нас не буде, ти залишишся беззахисним, і твої вороги швидко знайдуть тебе.
— Останнім завданням Пенренутета було прибрати мою подобу — й виїхати на південь старою дорогою. Так, щоб його помітили. Шпигуни вирушать навздогін за його караваном. Я все передбачив, мій любий Рехіте.
Він махнув мені рукою. Я ступив у коло.
— Знаєш, — мовив я, — тобі зовсім не треба ризикувати собою заради цього експерименту… — я дивився на його вузькі плечі, тонку шию, кощаві ноги, що стриміли з-під туніки.
— Це не експеримент, — відповів він. — Це спокута.
— Спокута? Чого? Трьох тисяч років рабства? Навіщо брати на себе тягар стількох злочинів? Ніхто з чарівників, крім тебе, навіть не думав про таке!
Він знов усміхнувся:
— Отож-бо й воно. Я буду першим. І якщо моя подорож виявиться вдалою — і я зможу повернутись і описати її, — мене наслідуватимуть інші. Настане нова епоха в стосунках людей і джинів. Я вже встиг дещо записати, Рехіте: моя книга посяде почесне місце в усіх бібліотеках Землі. Я цього вже не побачу… але, може, побачиш ти.
Мимоволі перейнявшись його завзяттям, я кивнув:
— Що ж, сподіваймося, що це буде правдою.
Він не відповів нічого — тільки ляснув пальцями й вимовив закляття звільнення. Останнє, що я бачив перед тим, як зникнути, — його впевнене, безжурне обличчя та спрямований на мене погляд.
22
Кіті отямилась від сліпучого світла й гострого болю в боці. Минали секунди. Вона лежала нерухомо, відчуваючи, що в скронях стугонить кров, а в роззявленому роті пересохло. Боліли зап’ястки. Страшенно смерділо паленою ганчіркою, одну її руку щось міцно стискало.
В її серці наростала паніка. Вона заворушила руками й ногами, спробувала розплющити очі й підняти голову. Її негайно прострелило болем, зате ситуація стала зрозуміліша: зап’ястки в дівчини були скручені, вона сиділа, притулившись до чогось твердого; хтось опустився навпочіпки біля неї, заглядаючи їй в обличчя. Те, що стискало руку, несподівано зникло.
Пролунав голос:
— Ви чуєте мене? З вами все гаразд?
Кіті придивилася до темного силуету. Чарівник, Мендрейк, нахилився над нею. Стурбованість на його обличчі змішалася з полегшенням.
— Можете говорити? — питав він далі.—Як ви почуваєтесь?
— Це ви тримали мене за руку? — кволим голосом промовила Кіті.
— Ні.
— Гаразд, — Кіті вже трохи звикла до світла. Невдовзі вона впевнено розплющила очі і озирнулась. Вона сиділа на підлозі біля стіни великої зали з кам’яними стінами — давнішої та розкішнішої за все, що їй досі доводилося бачити. Склепінчасту стелю підтримували міцні колони, викладену кам’яними плитами підлогу було застелено гарними килимами. Вздовж стін, у численних нішах, стояли статуї величних чоловіків і жінок у старовинному вбранні. Під склепіннями ширяли магічні кулі, створюючи мінливу гру світла й тіні. У центрі зали стояв великий полірований стіл із сімома стільцями.
Уздовж ближнього боку стола походжав туди-сюди якийсь чоловік.
Кіті спробувала змінити позу — це виявилось непросто, бо її зап’ястки були скручені мотузком. Щось різало їй спину. Вона вилаялась.
— Ой! Чи не могли б ви…
Мендрейк підняв руки — міцно зв’язані, з пальцями, обкрученими тонкою білою ниткою.
— Спробуйте посунутись ліворуч. У вас під спиною камінь. Тільки обережно — ви серйозно постраждали!
Кіті посунулась убік. їй стало трохи зручніше. Вона поглянула на себе. Один бік її пальта почорнів і був випалений; крізь діру було видно подерту сорочку і обгорілий ріжок книжки пана Баттона. Кіті насупилась. Що це значить?..
Театр! Вона зненацька пригадала вибухи в ложі навпроти, спалахи світла, море демонів у партері… І Мендрейка поруч із собою — блідого, переляканого, з кинджалом, що його тулив йому до горла низенький товстун. Вона спробувала…
— Я такий радий, що ви живі, — сказав чарівник. Обличчя в нього було сіре, проте голос лунав спокійно. На його шиї Кіті побачила засохлу кров. — У вас надзвичайна стійкість до магії. А бачити наскрізь ілюзії ви теж умієте?
Вона роздратовано хитнула головою:
— Де ми? Що це за?..
— Ми в Залі Статуй у Вестмінстері. Тут відбуваються засідання Ради.