— Ви знали про чудовисько в Ґледстоновій могилі, — байдужим голосом промовила Кіті. — І все-таки відправили нас із Гопкінсом туди, щоб роздобути посох. Мої друзі загинули через вас!
Вона ступила до нього.
— Ой-ой-ой! — Квентін Мейкпіс вирячив очі. — Ви — зрадливий простолюд. А я — чарівник. Ви думали, ніби мені все одно? І не підходьте до мене, молода леді. Наступного разу я не витрачатиму на вас закляття. Я просто переріжу вам горлянку, — він посміхнувся. — Правду кажучи, я тоді був на вашому боці. Я сподівався, що ви знищите демона, а потім забрав би у вас посох — і використав його на власний розсуд. І наслідок, — він струсив попіл з сигари, переставив схрещені ноги й оглянув своїх слухачів, — наслідок вийшов неоднозначний: ви втекли з посохом, а африт ІЬнорій вибрався на волю. О, яке враження справив цей Гонорій! Кістяк Ґледстона з демоном усередині, що скаче по дахах! Надзвичайне видовище! Проте це змусило нас із Гопкінсом замислитись…
— Скажіть мені, Квентіне, — знову, цього разу вже тихше, заговорив Мендрейк. — Вважалося, що цей Гопкінс замішаний і в історії з ґолемом. Чи правда це?
Мейкпіс усміхнувся й помовчав, перш ніж відповісти. «Він увесь час грає, мов на сцені! — подумала Кіті. — Він невиправний позер, для нього це все — лише чергова вистава!»
— Звичайно! — вигукнув Мейкпіс. — Під моїм керівництвом! Я доклав рук до багатьох таємничих подій. Адже я митець, Джоне! Людина невичерпної уяви! Імперія вже багато років сповзала до занепаду й руїни. Деверо та інші своїм недолугим правлінням довели її до краю. Ви знаєте, що в Бостоні, Калькутті й Багдаді деякі мої п’єси було знято зі сцени через те, що в цих краях панували убозтво, неспокій і насильство? А ця нескінченна війна!.. Ні, країна просто-таки потребувала змін! Отож я багато років спостерігав за цим, лише зрідка намагаючись щось застосувати. Спочатку я порадив своєму доброму другові Лавлейсові спробувати влаштувати переворот. Пам’ятаєте той величезний пентакль, Джоне? То була моя ідея! — він знову захихотів. — Далі настала черга бідолахи Дюваля. Він жадав влади, проте йому бракувало творчої жилки. Він тільки й міг, що слухатись порад. Я через Гопкінса напоумив його використати ґолема, щоб посіяти паніку. А відвернувши таким чином увагу уряду, — він знову широко всміхнувся до Кіті, — я мало не заволодів посохом. До речі, цього вечора я все-таки заволодію ним.
Для Кіті більша частина цих слів нічого не означала. Вона дивилась на ненависного чоловічка на золотому троні, і її аж трусило з люті. Перед нею, наче здалека, спливали обличчя загиблих друзів: Мейкпіс кожним словом ганьбив їхню пам’ять. Вона не могла вимовити ані звуку.
Джон Мендрейк, навпаки, зробився напрочуд балакучим.
— Це все дуже цікаво, Квентіне, — сказав він. — Посох вам напевно стане в пригоді. Тільки як ви збираєтесь правити державою? Ви ж винищили всі міністерства. Це спричинить певні труднощі — навіть із такими титанами, яких ви набрали до своєї команди. — Він з усмішкою оглянув насуплених змовників.
Мейкпіс легковажно махнув рукою:
— Декого з полонених ми згодом звільнимо. Після того, як вони складуть нам присягу.
— А решту?
— Решту скараємо на смерть.
Мендрейк стенув плечима:
— Здається, ви надто ризикуєте. Навіть із посохом.
— Аж ніяк! — його слова, здається, вперше зачепили Мейкпіса. Він підвівся зі свого трону, кинув геть недокурок. — Зараз наша міць серйозно зросте — завдяки тому, що ми, вперше за дві тисячі років існування магії, вдамося до дечого нового! До речі, ось він — той самий, хто нам це покаже. Пані й панове, рекомендую вам пана Клема Гопкінса!
До кімнати боязко й соромливо зайшов ще один чоловік. Три роки минуло відтоді, як Кіті бачила його востаннє — за столиком кав’ярні, чудового літнього ранку. Тоді вона була ще дівчиськом. Вона пила молочний коктейль, їла булочку з цукровою поливою, а він розпитував її про викрадений посох. А потім, так і не випитавши потрібних відомостей, пан Гопкінс ще раз зрадив її — відправив туди, де на неї чекав Мендрейк.
Так воно й було. Минали роки, й риси вченого поволі стиралися з її пам’яті, зате його тінь дедалі зростала, розповзалась, наче заразлива хвороба, в її душі. Часом він навіть проникав до її снів.
А тепер він сам спокійненько ступав по килимах Зали Статуй, і його вуста кривились у легкій усмішці. Побачивши його, змовники помітно зацікавились — і ніби аж засовались у чеканні. Пан Гопкінс зупинився біля стола, навпроти Кіті. Його сірі очі ковзнули по ній, однак обличчя залишалося байдужим.