— Зраднику! — вигукнула Кіті.
Пан Гопкінс трохи насупився, ніби дещо спантеличившись, однак нічим не виказав, що впізнав її.
— Що ж, Клеме, — Мейкпіс ляснув його по спині, — нехай присутність нашої любої Кіті не бентежить вас. Це просто мій невеличкий жарт, щоб нагадати вам про славні дні Спротиву. Тільки, будь ласка, не підходьте до неї. Це справжня маленька відьма! Як там наші полонені?
Учений енергійно кивнув:
— Усе гаразд, сер. Нікуди вони не подінуться.
— А як надворі? Все спокійно?
— В парках, у центрі міста, досі заворушення. Поліція працює. Ніхто не знає про те, що ми покинули театр.
— Чудово! Отже, пора діяти. Друзі мої, пан Гопкінс — це диво, це справжній діамант! Він просто-таки дихає геніальними ідеями, як ми з вами дихаємо повітрям. Він бачить їх уві сні, поїдає їх за обідом! Саме він ще тоді, кілька років тому, першим звернув увагу на унікальні здібності африта Гонорія. Правда, Клеме?
Гопкінс легенько всміхнувся:
— З вашої ласки, сер.
— Ми з Гопкінсом відразу помітили, що демон саме жив у Ґледстоновому кістяку. Це була не звичайна подоба — ілюзія, яку прибирає сутність; ні, кістяк був справжній. Демон змішався зі справжніми кістками. І нам сяйнула смілива думка: чому б не вселити демона в живе тіло? В тіло чарівника? Якщо чарівник зуміє підкорити собі демона й користуватися його силою, то які дива він зможе творити! Не буде більше потреби в пентаклях, в усіх цих рунах і крейді, не доведеться боятись фатальних помилок! Ба більше — саме викликання демонів скоро стане непотрібним!
Кіті достатньо вивчилася в пана Баттона, щоб зрозуміти радикальну природу цієї думки. І вона знала досить, щоб погодитися з крайньою Мендрейковою недовірою до задуму змовників.
— Але ж ризик надто великий! — заперечив юнак. — Той простолюдин у вашій майстерні… він чув, як демон говорить у нього в голові! Це доводило його до божевілля!
— Лише тому, що йому забракло сили волі, щоб підкорити демона, — нетерпляче, скоромовкою відповів Мейкпіс. — А сильні, розумні особи — такі, як ми, — зуміють добитися гармонії.
— Але ж усі ви так не ризикуватимете?! — зі щирим страхом запитав Мендрейк. — Це неможливо! Це може призвести до катастрофічних наслідків! Ви навіть не знаєте, що може статися!
— О, ще й як знаємо! Гопкінс викликав демона в своє тіло два місяці тому, Джоне. Й нічого поганого з ним не сталося. Правда, Клеме? Розкажіть їм самі!
— Правда, сер, — опинившись у центрі уваги, вчений ніби збентежився. — Я викликав досить могутнього джина. Коли він увійшов у мене, я пережив коротку мить боротьби — ніби в моїй голові заворушився живий черв’як. Проте варто було мені як слід зосередитись, як демон змирився з неминучим. Тепер він поводиться цілком спокійно. Я майже не помічаю, що він там.
— Однак ви здатні скористатися його силою й знаннями! Авжеж, ІЬпкінсе? — запитав Мейкпіс. — Це й справді досить прикметно.
— Покажіть це нам! — прошепотіла жінка-змовниця.
— Так, покажіть, покажіть! — загомоніли круг стола. Всі лиця випромінювали люту, жадібну цікавість. Кіті ці люди здавалися злими — й водночас немічними, як голодні пташенята, що чекають корму. Їй зненацька стало огидно — й схотілося забратися звідси геть.
Мейкпісові очиці перетворились на блискучі щілинки.
Він штовхнув ученого під лікоть:
— Як ви думаєте, ІЬпкінсе? Показати їм кілька штучок, щоб роз’ятрити апетит?
— Якщо ви вважаєте це доречним, сер…
Учений позадкував, схилив голову, зосередився. А потім — без жодних помітних зусиль — злетів у повітря. Дехто зі змовників зойкнув. Кіті позирнула на Мендрейка — той дивився, роззявивши рота.
Гопкінс піднявся на два метри над столом, а потім поплив убік. Віддалившись на певну відстань, він підняв руку, показуючи на алебастрову статую в дальшому кінці зали. То була статуя лисого пузатого чарівника з сигарою в роті. Спалахнуло блакитне світло — й вона вибухнула дощем іскор. Рудий змовник захоплено скрикнув; решта підхопились, заплескали в долоні й застукотіли по столу в шаленій радості. Пан Гопкінс тим часом злетів до самісінької стелі.
— Покажіть їм щось іще, Гопкінсе! — гукнув Мейкпіс. — Влаштуйте невеличку виставу!
Усі втупили очі в стелю. Кіті скористалась нагодою. Вона поволі, потроху почала бокувати від стола. Крок, ще крок… Ніхто нічого не помічав. Усі дивились, як учений виробляє акробатичні трюки в повітрі, викидає з пальців язики полум’я…
Кіті обернулась і побігла навтікача. Двері в кінці зали були прочинені навстіж. Ноги дівчини нечутно ступали по товстих пухнастих килимах. Бігти зі скрученими руками було важко, та не минуло й кількох секунд, як вона вискочила за двері — й помчала коридором з кам’яними стінами, завішаними картинами й скляними шафками з золотими цяцьками… Вона кинулася праворуч — там коридор закінчувався відчиненими дверима. Кіті вбігла туди, зупинилась — і вилаялась. То була порожня кімната, радше за все — кабінет службовця: письмовий стіл, книжкова шафа, пентакль на підлозі. Глухий кут!