Із зойком відчаю дівчина обернулась і помчала туди, звідки прибігла: коридором, повз двері до зали, за ріг…
Раптом вона налетіла на щось тверде й міцне. Її відкинуло вбік, вона мимоволі спробувала пом’якшити падіння, виставивши руку, — однак руки в неї були зв’язані, й це їй не вдалося: Кіті важко впала на кам’яну підлогу.
Вона поглянула вгору — і їй перехопило подих. Над нею височів чоловік — темний силует на тлі скляних світильників: довготелесий, бородатий, убраний у чорне. Яскраво-блакитні очі пильно розглядали дівчину, чорні брови супились.
— Допоможіть! — видихнула Кіті. — Будь ласка!..
Бородань усміхнувся — й простяг до неї руку в рукавичці.
* * *
Тим часом у Залі Статуй Гопкінс уже приземлився. Обличчя змовників повнилися здивуванням. Двоє чоловіків відтягували килими з центру зали. Коли Кіті знову з’явилась там — напівзадушена, повисла на власному комірі, за який її волік бородань, чарівники зупинились і покидали килими. Усі один за одним обернулись і вирячились на неї.
З-за спини Кіті пролунав низький голос:
— Що робити з цим дівчиськом? Я спіймав його, коли воно шукало вихід на вулицю.
Рудий чарівник хитнув головою:
— Хай їй біс! Я й не помітив, як вона зникла…
Пан Мейкпіс виступив уперед, примхливо насупившись:
— Панно Джонс, у нас справді немає часу на такі витівки… — він вишкірився, стенув плечима й відвернувся. — Спочатку її присутність мене тішила, але, правду кажучи, більше ця особа не цікава мені. Можете її вбити.
23
Натаніель побачив, як найманець жбурнув Кіті на килим, як відкинув плащ і дістав з-за пояса довгий кинджал, кривий, наче шабля. Побачив, як він простяг руку, схопив її за волосся, запрокинув їй голову, щоб дістатися до горла…
— Зачекайте! — Натаніель ступив уперед, говорячи так суворо, як тільки міг. — Не чіпайте її! Вона потрібна мені живою!
Руки найманця зупинились. Він поглянув на Натаніеля виряченими блакитними очима. А тоді повільно, розмірено потяг голову Кіті далі, водночас наставляючи кинджал.
Натаніель вилаявся.
— Зачекайте, я сказав!
Змовники спостерігали за ними із зловтішною цікавістю. Бліде, сіре обличчя Руфуса Лайма скривилося.
— Мендрейку, ви зараз не в тому становищі, щоб корчити з себе начальника.
— Навпаки, Руфусе. Квентін запрошував мене приєднатись до вашого товариства. І я, після цієї чудової демонстрації пана Гопкінса, радо приймаю цю пропозицію. Результати справді вражають. А це означає, що відтепер я — один з вас.
Квентін Мейкпіс заклопотано розстібав свій смарагдовий фрак. Він примружив очі, зважуючи всі «за» й «проти», і скоса поглянув на Натаніеля:
— То ви все-таки вирішили взяти участь у нашому невеличкому задумі?
Натаніель зустрів його погляд з усім можливим спокоєм:
— Саме так. Ваш задум справді майстерний. Він геніальний. Я щиро шкодую, що так злегковажив ним того дня, коли ви демонстрували мені отого простолюдина. Однак тепер я хочу спокутувати свою провину. А тим часом ця дівчина залишається моєю полонянкою, Квентіне. У мене є… свої наміри щодо неї. І нехай ніхто, крім мене, не чіпає її.
Мейкпіс потер підборіддя. Він не відповів. Найманець зручніше взяв у руку кинджал. Кіті невидющими очима втупилася в підлогу. Натаніель відчував, як б’ється серце у нього в грудях.
— Що ж, гаразд! — несподівано промовив Мейкпіс. — Дівчина ваша. Відпустіть її, Верроку. Чудово сказано, Джоне! Ви підтвердили мою високу думку про вас. Тільки будьте пильні: говорити легко, а слова треба підкріплювати діями! Зараз ми вас звільнимо, й ви просто зараз вступите в зв’язок із демоном — за вашим вибором. Та спершу я підготуюся до свого власного виклику демона! Берку! Візерсе! Приберіть ці килими! Звільніть мені пентаклі!
Він обернувся й заходився віддавати нові накази. Найманець із скам’янілим обличчям розімкнув пальці й випустив волосся Кіті. Натаніель, розуміючи, що за ним стежать ворожі очі — Дженкінс із Лаймом спостерігали за ним, не ховаючи підозри, — не став підходити до неї. Дівчина осіла на підлогу, безпорадно понуривши голову, з обличчям, схованим під волоссям. Це видовище тяжко вразило Натаніеля.