Вже вдруге за нинішній вечір Кіті Джонс мало не загинула — і все через те, що він накоїв. Через те, що він розшукав її, витяг з нового спокійного життя і взяв із собою — лише заради того, щоб задовольнити власну цікавість.
Там, у театрі, коли дівчину вдарило Пекельним Жезлом, Натаніель був певен, що вона померла. Його огорнула скорбота. Він мало не збожеволів від почуття провини. Хоч найманець наказав йому залишатись на місці, він кинувся до неї — й тільки тоді зрозумів, що Кіті дихає. Вона була непритомна майже годину, і увесь цей час його гриз сором. Він потроху усвідомлював, яким був дурним.
Останні кілька днів Натаніель уже потроху відчужувався від імені Мендрейка — від машкари, яка вже багато років була для нього ніби другою шкірою. Та лише після подій у театрі це відчуження стало остаточним. Він звик вірити в дві істини — й ця віра завжди керувала ним: у те, що уряд — непорушний і в те, що він, урешті-решт, завжди діє в ім’я добра. Аж тут за одну мить обидві ці опори було вибито в нього з-під ніг. Чарівників подолано. Кіті мало не загинула. І те, й інше зробив Мейкпіс, і Натаніель із жахом усвідомив, що жорстокі, байдужі драматургові дії є відображенням його власних вчинків.
Спочатку нечувана міра Мейкпісового злочину не давала Натаніелеві розпізнати його суть: театральний розмах перевороту, химерна ідея вселити демонів у людські тіла, всі ці дурні розмови про геніальність і новаторство спантеличили його — і відвернули увагу від звичайнісінької голої правди. Мейкпіс — лише ще один холодний, пихатий мерзотник, що намагається здобути владу. Такий самий, як Лавлейс, Дюваль чи… тут у Натаніеля пробігли спиною дрижаки, — чи сам Натаніель, із його нинішніми роздумами в автомобілі, з його мріями про те, як він заволодіє посохом і покладе кінець війні! Так, він переконував себе, що все це — заради великої справи, заради того, щоб допомогти простолюдові й порятувати імперію, — та чим урешті закінчилися всі ці прекрасні мрії? Загибеллю невинних людей — таких, як Кіті, що зараз лежала на підлозі.
Якою ж помітною для інших була його пиха! Мейкпіс чітко бачив її. Фаррар — так само. Панна Лютієнс теж зрозуміла це — й відвернулась від нього.
Що ж тут дивного, що Кіті так зневажає його… Поглянувши на безпорадне тіло дівчини серед Залу Статуй, Натаніель зрозумів, що тепер поділяє її почуття до нього самого.
Аж тут Кіті отямилась, і юнак — водночас із полегшенням — відчув приплив рішучості.
* * *
Змовники тим часом були заклопотані. Вони снували залою туди-сюди, зносячи все необхідне для виклику: свічки, чаші, трави, квіти. Важкі килими в центрі зали було безцеремонно згорнуто й відкинуто вбік. Під килимами виявилось кілька гарних пентаклів, викладених перламутром і лазуритом. Мейкпіс, що вже скинув фрак, стояв усередині одного з них: він наказував, бундючився, вигукував пронизливі команди.
Кіті Джонс досі сиділа на підлозі.
Натаніель підійшов до неї, нахилився й лагідно промовив:
— Кіті, вставайте! — він простяг їй свої скручені руки. — Ось так. Так… Сідайте сюди, — він підсунув дівчині важке крісло з червоного дерева й допоміг умоститись у ньому. — Перепочиньте. З вами все гаразд?
— Так.
— Тоді чекайте. Я вас витягну звідси.
— Яким чином?
— Просто довіртесь мені.
Він сперся об стіл, оцінюючи становище. Біля дверей, згорнувши руки на грудях, стояв найманець і непримиренно зирив на них. Ні, тут не втекти… Самі змовники — люди хирляві: неважко здогадатись, чому Мейкпіс обрав саме їх. Він обирав слабких, обділених привілеями, переповнених заздрістю й злобою — таких, хто прийме його пропозицію, та водночас ніколи не стане для нього загрозою. Сам драматург — інша річ: це лютий супротивник. Зараз, без своїх демонів, Натаніель не міг нічого вдіяти.
Мейкпіс… Юнак укотре вилаяв себе за власну дурість. Багато років він підозрював, що в уряді є зрадник — заплутаний як у змові Лавлейса, так і в Дювалевому злочині. Тоді, у Гедлгем-Голі, знадобилось четверо чарівників, щоб викликати могутнього демона Рамутру, — і четвертого з них так ніхто й не бачив: лише здалека, в автомобілі, промайнули чиїсь окуляри, руда борода… Перевдягнений Мейкпіс? Тепер це видавалось цілком імовірним.
Недарма під час історії з ґолемом Натаніель дивувався, як легко драматург зумів виявити місце, де ховається втікачка Кіті: він, напевно, дізнався про це через Гопкінса, свого тогочасного посередника в Спротиві. Юнак заскреготів зубами. Як швидко Мейкпісові вдалося підкорити його, використати як спільника, виставити дурнем!.. Нічого, це ще не кінець…