Сьомої хвилини в залі стало холодно. Не поволі, а миттєво, ніби хтось несподівано клацнув вимикачем. Усі затремтіли. Восьмої хвилини залою розплився ніжний аромат бальзаміну. Ще через хвилину Натаніель побачив, що в пентаклі разом з Мейкпісом є хтось іще. Ця істота була помітна на третьому рівні — щось туманне, рідке, що всотувало в себе світло: така собі темна рогата маса, що розросталась то вгору, то вшир, з руками, які тяглися вбік і впирались у межі кола. Натаніель потупив очі: йому здалося, що оздоблені краї пентакля трохи прогнулися. Він не міг розгледіти цієї істоти до ладу: вона височіла над Мейкпісом, а той далі читав закляття, анітрохи не помічаючи свого нового сусіда.
Нарешті Мейкпіс досяг найвищої точки закляття — моменту, коли він мав ув’язнити демона в своєму тілі. Він вигукнув останні слова, й темна постать умить зникла.
Мейкпіс замовк. Він стояв нерухомо. Очі його зирили зверх глядачів — ніби кудись удалину.
Усі заціпеніло стежили за ним. Мейкпіс не ворушився. Обличчя його скам’яніло.
— Гопкінсе! — хрипко промовив Руфус Лайм. — Проженіть демона… Мерщій!
Аж тут зненацька Мекпіс гучно скрикнув — і ожив. Це сталося цілком несподівано. Натаніель зойкнув. Усі здригнулись. Навіть найманець позадкував.
— Вдалося! — Мейкпіс вискочив з кола. Він плескав у долоні, стрибав, крутився на місці. — Вдалося! Перемога! Вам навіть не уявити!..
Змовники підсунулися ближче. Дженкінс поглянув на драматурга зверх окулярів:
— Це правда, Квентіне? І як ти почуваєшся?..
— Чудово! Ноуда тут! Я відчуваю його в собі! О… кілька секунд, правду кажучи, між нами тривала боротьба. Не дуже приємна річ, друзі мої! Проте я зосередив усю свою силу — і якнайсуворіше наказав демонові вгамуватись. І відчув, що він скорився — й готовий мене слухатись! Зараз він у моєму тілі, тихий і покірний. Він визнав свого господаря! Як це було? Важко описати… Ні, не те, щоб боляче… Ніби тверде розжарене вугілля в моїй голові. Та коли він підкорився, я відчув такий приплив енергії! Вам навіть не уявити!
Змовники відповіли на це недоладними захопленими вигуками. Вони аж верещали й стрибали з радощів.
— Сила демона, Квентіне! — вигукнув Лайм. — Скористайтесь нею!
— Ще зарано, друзі мої! — Мейкпіс підняв руки, вимагаючи тиші, і в залі все вщухло. — Я міг би зруйнувати цю залу, розсипати її на порох! Та ви матимете досить часу на веселощі, якщо підете за моїм прикладом. Розходьтеся по пентаклях! Викликайте демонів! А потім ми візьмемо долю країни в свої руки! Заволодіємо посохом Ґледстона й прогуляємось Лондоном! Як я розумію, дехто з простолюду зараз влаштовує демонстрації. Наше найперше завдання — негайно поставити їх на місце!
Змовники нетерпляче, мов діти, порозбігались по колах. Натаніель узяв Кіті за лікоть і відвів її вбік.
— За мить, — прошепотів він, — мене покличуть, щоб я взяв участь у цьому божевіллі. Я вдам, ніби послухався їх. Не тривожтесь. Останньої миті я скористаюсь пентаклем, щоб викликати команду найпотужніших джинів. Якщо нам пощастить, вони знищать Мейкпіса та інших дурнів. Якщо ж ні, то вони принаймні нададуть нам змогу втекти… — він переможно помовчав. — Вас це, здається, не дуже вражає?
Очі в Кіті були втомлені, почервонілі. Невже вона плакала?
А він і не помітив… Дівчина стенула плечима:
— Сподіваюсь, що так і буде.
Натаніель затамував хвилю роздратування. Правду кажучи, він і сам нервувався.
— Ось побачите!
* * *
У залі почали викликати демонів. Руфус Лайм стояв і хрипко шепотів, міцно заплющивши очі й роззявивши свого риб’ячого рота; Клайв Дженкінс зняв з кирпатого носика окуляри й нетерпляче крутив їх у руках, виголошуючи закляття монотонною скоромовкою. Решта чарівників, чиїх імен Натаніель не запам’ятав, самотньо стовбичили в своїх пентаклях — хто згорбившись, хто виструнчившись, хто тремтячи, — й харамаркали, вимахуючи руками. Гопкінс із Мейкпісом схвально походжали між ними.
— Джоне! — Мейкпіс наблизився до Натаніеля, аж підскакуючи з радощів. — О, скільки в мені енергії! Я міг би стрибнути аж до зірок! — Несподівано його обличчя посуворішало. — Сподіваюсь, ви, хлопче, не зрадите нас? Чому ви досі не в колі?
Натаніель підняв руки:
— Може, мене спочатку розв’яжуть?
— О, так! Яка неласкавість із мого боку! — він ляснув пальцями, й мотузки спалахнули бузковим полум’ям. Натаніель струсив їхні рештки з рук. — Отам у кутку є вільний пентакль, Джоне. Якого демона ви собі обрали?
Натаніел пригадав два імені наздогад: