Мендрейк крадькома позирнув на Кіті.
— Он як, — буркнула вона. — Отакий ти лагідний і чуйний господар?
— Ні, ні! Він перебільшує! Він полюбляє драматичні ефекти…
— Бідолашна, безневинна дитина!..
— Не збивайся на манівці! Це підступний, хитрий… та що там казати! Бісе! В сусідній залі ти знайдеш кілька могутніх істот, що вселились у чоловічі й жіночі тіла. Що вони там роблять? Поглянь, тільки не барись там, бо тебе спіймають і засмажать живцем на грилі. Далі — знову-таки в цьому будинку — знайди чарівників з уряду. Живі вони чи мертві? Що з ними сталось? Чи можна з ними зв’язатись? І, нарешті, подивися, що діється на вулицях Вайтголу. Чи не видно десь урядових військ? Це все. Вирушай.
Біс жалісно скрикнув, і диск спорожнів. Кіті докірливо хитнула головою:
— Як ти можеш вважати себе за порядну людину, якщо тримаєш у полоні живу істоту? Це справжнє лицемірство!
Мендрейк насупився:
— Зараз це не має значення. Ти хотіла, щоб я щось зробив? От я й роблю. — У нападі завзяття він почав походжати туди-сюди кімнатою. — Ці демони дуже могутні — особливо Ноуда… він, напевно, марид — або хтось іще сильніший. Тільки-но він опанує своє тіло, його міць буде страшна. Як нам упоратись із ним? Якби нам пощастило звільнити уряд, ми викликали б досить джинів, щоб знищити його. Але уряд у полоні. Що нам залишається?.. — він поглянув у магічне дзеркало — воно залишалось порожнім. — Є лише одна можливість, — провадив він, — проте шанси тут мізерні…
— Яка?
— Посох Ґледстона. Він у цьому будинку. Він дорівнює силі самого Ноуди. Але його захищено закляттями. Треба знайти спосіб роздобути його.
— І ще спочатку втекти від Ноуди, — зауважила Кіті.
— І залишається ще одне маленьке питання. Чи вистачить мені сили скористатись посохом?
— Так. Минулого разу не вистачило.
— Еге ж! Пам’ятаю. Але зараз я сильніший, ніж тоді. Тільки втомлений… — він знов узявся за дзеркало. — Куди ж він подівся, цей біс?
— Мабуть, здох у рівчаку від поганого поводження… Мендрейку, — запитала Кіті, — ти знаєш про чарівника Птолемея?
Мендрейк спохмурнів:
— Звичайно. А звідки ти?..
— А його «Апокрифи»? Та чув про них?
— Так, так. Вони стоять у мене на полиці. Але…
— А що це за «Брама Птолемея»?
Мендрейк байдуже втупився в неї:
— Брама Птолемея? Кіті, це питання для вчених і чарівників, а не для простолюду. Чому це тебе цікавить?
— Тому, — відповіла Кіті, — що я не вмію читати по-грець-ки. — Вона засунула руку в кишеню пропеченого пальта й дістала книжку пана Баттона. — Якби я могла, то з’ясувала б це сама. Але ти, як я розумію, можеш і вмієш — з усіма своїми привілеями. То що це за Брама? Як через неї потрапити до Іншого Світу? І припини розпитувати мене — в нас обмаль часу!
Мендрейк простяг руку — і взяв невеличкий, тоненький томик, трохи попечений Пекельним Жезлом. Передавши Кіті порожній бронзовий диск, він обережно розкрив книжку — і повільно, наздогад заходився гортати сторінки, переглядаючи колонки тексту. Нарешті він стенув плечима:
— Це все вигадки… Часом його роздуми напрочуд ідеалістичні — а то й відверто хибні. А деякі твердження… Одне слово, Брама Птолемея — це вигаданий спосіб використовувати звичайну процедуру виклику з протилежною метою. З тією, щоб чарівник — чи принаймні його дух або розум — тимчасово проник до того віддаленого простору, де живуть демони. Його автор — вважається, що то був Птолемей Александрійський, — стверджує, ніби зробив це сам, хоча й незрозуміло, навіщо йому було піддавати себе такому страшному випробуванню… Ну як, тобі цього вистачить? Ой, пробач, — це було запитання…
— Ні. Не вистачить. Як саме він це зробив? Там наведено точний опис?
Мендрейк сердито ляснув себе по лобі:
— Кіті! Ти що, збожеволіла? У нас є важливіші справи…
— Просто скажи мені! — дівчина подалася до нього, стиснувши кулаки.
Мендрейк відсахнувся. Аж тут магічне дзеркало в руці Кіті загуло й затремтіло. В ньому знову з’явилося дитяче личко. Воно здавалось переляканим і захеканим. Кілька секунд воно нічого не казало — лише хрипіло й шалено відсапувало. Кіті скрушно хитнула головою:
— Твій раб повернувся. Він ледве живий, бідолашко.
Дитина гучно відригнула й пошепки поцікавилась:
— А це що за діваха?
Мендрейк із навмисною ввічливістю взяв у Кіті диск:
— Розповідай, що ти бачив.
— Гарненьке видовище, господарю, — дитина схвильовано заколупала в носі. — Це, напевно, був ваш останній наказ? Адже ви замкнені у в’язниці — і вас оточують розлючені демони, які вже тисячі років плекають намір помститись… Тому мені й цікаво…