Кіті нетерпляче скреготнула зубами. Мендрейк позирнув на неї:
— Ну, що ти скажеш? Дати йому Пекельного Жару?
— Чого хочеш.
Дитина злякано зойкнула й заторохтіла:
— Я достеменно виконав ваше завдання! Тільки не гнівайтесь! Отже, спочатку — про могутніх духів. Вони справді могутні — їхня присутність викривлює всі сім рівнів. їх семеро — всі вони перебувають у людських тілах, ховаючи свої справжні обличчя. У центрі сидить Ноуда — й віддає один наказ за одним. А решта снує туди-сюди, виконуючи його примхи. В сусідніх залах лежать, мов скраклі, тіла бюрократів з Вайтголу. З бічної кімнати…
Мендрейк перервав його гарячкову балаканину:
— Стривай! Як ці демони пересуваються? Чи зручно їм у людських тілах?
— Здебільшого ні. Вони рухаються так, ніби їм перебито руки й ноги. Та все одно вони аж співають від щастя, що здобули волю. Якби й мені до них приєднатись! — зітхнула дитина. — Я розклав би ваші кістки на тарілці й заграв на них марша!.. Далі розповідати?
— Розповідай, що бачив. Погрози можеш проминати.
— З бічної кімнати тягнеться нескінченний потік бруднющих людей. Руки їм скручено, роти позатикано й запечатано воском. Могутні духи женуть їх, наче кіз до провалля. Одного за одним їх виводять у центр зали, розпечатують їм роти — і ставлять перед троном володаря Ноуди. Він пропонує їм вибір…
— Що то за люди? — перепитав Мендрейк. — Опиши їх!
Дитина пирхнула:
— Це важко… Хіба ви можете описати поодинці стадо кролів? Дехто — без підборіддя, в декого підборідь — по кілька…
Кіті з Мендрейком перезирнулись:
— Це урядовці.
— Кожного з них Ноуда змушує обирати. Вони можуть, промовивши певне закляття, вселити в себе духа. Біля трону Ноуди стоїть джин Фекварл — він тримає в руках важку книгу й називає кожному ім’я духа, якого той повинен викликати. Якщо чарівник погоджується, це триває далі. А того, хто відмовляється, знищують.
Мендрейк прикусив губу:
— І чи багато хто погоджується?
— Поки що ніхто з політиків не відмовився. їм більш до душі зазнати наймерзеннішої зневаги, ніж гідно померти.
Кіті копнула стіну:
— Ноуда не марнує часу! Він створює собі військо!
— І водночас позбувається тих, хто здатний противитись, — зауважив Мендрейк. — Бісе, а що діється в інших місцях?
Дитина стенула плечима:
— Це залежить від точки зору. Як на мене, все просто чудово. В цьому будинку живих людей майже не залишилось. Надворі, в центрі Лондона, збираються величезні натовпи простолюду — їх підбадьорило те, що уряд ніяк на них не реагує. У Вайтголі два загони вовкулаків ледве-ледве охороняють околиці Парламенту. Кілька чарівників гарячково намагаються зв’язатись із своїми начальниками, та все марно.
— Он як! Дехто з чарівників досі на волі! — Мендрейк схвильовано труснув головою. — А й справді, адже нижчих службовців не було не прем’єрі… Можливо, вони зуміють допомогти нам. Яких демонів вони використовують?
— Купку фоліотів, що ховаються від натовпів простолюду за сміттєвими баками.
Мендрейк застогнав:
— Усе намарно!.. Бісе, ти приніс лихі новини, але добре попрацював, — він велично підняв руку. — Якщо я залишуся живий, ти дістанеш свободу.
— Виходить, мені сидіти тут навік-віків… — диск спорожнів.
— Отже, на допомогу зовні сподіватись марно, — поволі промовив чарівник. — Зостається єдина надія на посох — якщо я зможу роздобути його. І якщо зможу впоратись із ним…
Кіті торкнула його за руку:
— Ти розповідав мені про Браму Птолемея. Як саме вона діє? Чи легко це зробити?
Чарівник видерся й гнівно, розгублено поглянув на неї:
— Чого ти причепилася до цієї Брами?
— Птолемей скористався Брамою, щоб потрапити до світу джинів. То був знак примирення, знак доброї волі. Якщо ми хочемо дістати допомогу, нам треба зробити те саме — і негайно!
— Дістати допомогу?! Ото ще лишенько! — Мендрейк заговорив з Кіті, наче з малою дитиною. — Кіті, демони — це наші вороги. Так було вже багато тисячоліть. Так, їхні сили стають нам у пригоді, але демони — злі істоти й шкодять нам за першої-ліпшої змоги. Вони довели це щойно — цього самісінького вечора! Найменша нагода — і вони вдерлися до нашого світу!
— Дехто вдерся, — заперечила Кіті. —Але не всі. Бартімеус, скажімо, не погодився залишитись.
— І що з того? Бартімеус — це ніхто! Один-єдиний звичайнісінький джин, до того ж зморений до краю — через те, що я надто довго тримав його тут.