— Ну, я сказав би… — він зустрівся з нею поглядом, завагався: — Так само цілковито нездійсненний.
Дівчина всміхнулась:
— Отож-бо. Можливо, нам узагалі не пощастить утекти від Ноуди. Та якщо все-таки пощастить…
— Тоді ми обоє зробимо, що зможемо, — Мендрейк уперше всміхнувся їй у відповідь. — Якщо ти наважишся, нехай тобі щастить.
— І вам нехай щастить, пане Мендрейку.
Забряжчали ключі, зарипіла защіпка на дверях.
— Не називай мене так, — сказав він.
— Чому? Це ж твоє ім’я!
— Ні. Моє ім’я — Натаніель.
Двері безцеремонно відчинились. Кіті з чарівником позадкували. До кімнати ступила невблаганна постать у чорному. Найманець суворо посміхнувся.
— Ваша черга, — сказав він.
26
Дивно, але першим, що відчув Натаніель, було полегшення. Найманець, урешті-решт, був людиною.
— Ви самі? — хутко спитав чарівник.
Бородань стояв на дверях і пильно дивився на нього своїми блакитними очима. Він нічого не відповів. Натаніель вирішив, що мовчання — знак згоди.
— Добре, — сказав він. — Тоді в нас є шанс. Забудьмо про нашу колишню ворожнечу й тікаймо разом.
Найманець і далі мовчав. Натаніель провадив:
— Демони досі мляві й незграбні. Ми зможемо вислизнути надвір і організувати оборону. Я — відомий чарівник. Десь поблизу лежать зв’язані інші міністри — якщо ми звільнимо їх, то зуміємо впоратись із загарбниками. Ваші… е-е… здібності стануть неоціненні в майбутніх боях. Усі колишні вбивства та інші злочини вам пробачать — я певен. Можливо, ви навіть дістанете нагороду за службу. Ну-бо, сер, що скажете?
Найманець ледь помітно всміхнувся. Натаніель засяяв усмішкою у відповідь.
— Володар Ноуда чекає вас, — мовив найманець. — І нам краще не гаяти час.
Він увійшов до кімнати, підхопив Натаніеля й Кіті під руки — і потяг до дверей.
— Ви збожеволіли! — вигукнула Кіті. — Демони загрожують нам усім, а ви добровільно служите їм?!
На дверях найманець зупинився.
— Не добровільно, — відповів він низьким, тихим голосом. — Проте я мушу дивитись правді в очі. Сила демонів зростає щомиті. Ще до світанку увесь Лондон буде у вогні, і всі, хто чинитиме спротив, помруть. А я хочу вижити.
Натаніель спробував вирватись із залізних пальців найманця:
— Так, усе проти нас, але ми ще можемо виграти! Подумайте, доки ще не запізно!
Бородате обличчя нахилилося до нього, вишкіривши зуби.
— Ти не бачив того, що бачив я. Тіло Квентіна Мейкпіса сидить на золотому троні, згорнувши руки на гладкому череві. Його обличчя без упину всміхається. Одного за одним до нього підводять чарівників з вашого любого уряду. Декого він відпускає — ці йдуть до пентаклів, щоб викликати в свої тіла демонів. Інші припадають йому до смаку, й він манить їх до себе. Вони наближаються до його трону, безпорадні, наче кролики. Він нахиляється вперед… — щелепи найманця гучно клацнули; Кіті з Натаніелем здригнулись. — А потім він обтрушує свій жилет, поринає глибше в крісло й знову всміхається. А демони круг нього виють, наче вовки.
Натаніель ковтнув:
— Еге ж, неприємне видовище. І все ж таки ви, з вашими семимильними чобітьми, могли б…
— Я бачу всі семеро рівнів, — мовив найманець. — Бачу, яка сила наповнює цю залу. Опиратись їй — це самогубство. До того ж, де влада, там і вигода. Демонам потрібна людська допомога: в цьому світі вони багато чого не розуміють. Вони запропонували мені багатство, якщо я служитиму їм. І цій дівчині запропонують те саме. Хтозна — можливо, служачи володареві Ноуді, ми з нею процвітатимемо…
Він простяг руку в рукавичці й торкнувся потилиці Кіті.
Дівчина відсахнулась і вилаялась. Натаніеля пройняв сліпий гнів, проте він швидко опанував себе.
Більше найманець не говорив нічого. Руки в рукавичках схопили їх обох за комір — і твердо, хоч і без зайвих грубощів, повели коридором. Здалека лунав гамір, різноголосі крики та зойки — одне слово, якийсь пекельний гомін.
Натаніель залишався цілком спокійний. Майбутнє видавалось таким безнадійним, що боятися вже не було чого. Найгірше вже сталося — смерть була майже неминуча, й Натаніель чекав на неї без жодної тривоги. Остання розмова з Кіті запалила йому серце — юнакові здавалось, ніби ця дівчина нищила в ньому всі слабші почуття. Йому досі голова йшла обертом від її щирих розповідей про Бартімеусове минуле, однак тепер, кінець був уже близький, Натаніеля надихав передусім її власний приклад. Байдуже, що всі її надії були зосереджені на Брамі Птолемея — на міражі, примарі, дитячій казці, яку жоден розумний чарівник не сприймав всерйоз. Юнака чарували її очі, коли вона говорила про цю Браму. В них сяяли натхнення, захоплення, віра в диво — ті почуття, про які сам Натаніель майже забув. Кіті нарешті нагадала йому про них, і чарівник був щиро вдячний їй. Це оновило його — і він майже з нетерпінням дивився в майбутнє. Він поглянув на Кіті: вона зблідла, проте трималася міцно. Натаніель сподівався, що й сам він не зганьбиться перед нею.