Дорогою він озирався туди-сюди, вивчаючи знайомі коридори Вайтголу, картини, гіпсові погруддя в нішах, дерев'яні панелі стін і бісівські вогні під самісінькою стелею. Ось вони проминули сходи, що вели в підвал — туди, де було сховано посох. Натаніель мимоволі подався в той бік. Пальці на його комірі стиснулись міцніше. Вони завернули за останній ріг.
— Ось, — прошепотів найманець. — Нехай це видовище покінчить із вашими мріями.
* * *
Поки їх не було, демони не марнували часу Нові володарі геть змінили Залу Статуй, що вже сотню літ була місцем поважних засідань Ради. Всюди панували шарварок, галас, безладний гамір. Натаніель на кілька секунд заціпенів.
Круглий стіл і крісла прибрали з центру зали. Стіл тепер стояв біля дальньої стіни, й на ньому громадилося золоте крісло. В кріслі, в позі тимчасового задоволення, сидів могутній демон Ноуда. Одну ногу він звісив через поруччя крісла, а другу витяг уперед. Розстібнута Мейкпісова сорочка вільно висіла на роздутому череві. Очі в нього були скляні, рот неприродно розтягнений; на вустах вигравала втомлена усмішка, як у людини, що тільки-но всмак попоїла. На столі довкола крісла лежали клапті подертого одягу.
Біля стола, на кріслі з червоного дерева, стояв демон Фекварл, що вселився в тіло пана Гопкінса. Він диригував усім дійством: тримав у руках розкриту книгу й віддавав короткі накази тим, хто юрмився внизу.
Демони, заселені в тіла п’ятьох перших змовників — Натаніель упізнав серед них Лайма, Дженкінса й сухорлявого Візерса — вже навчились сяк-так керувати ними. Вони досі ще раз по раз спотикалися й хиталися, смикаючи руками й ногами, проте вже не падали й не натикались на стіни. Це дозволяло їм виходити з зали і — саме так, як і розповідав біс із магічного дзеркала, — виводити з камер окремих членів уряду. Чарівники — як могутні, так і слабші — змінювались група за групою.
Зліва Лайм із Візерсом пильно стерегли полонених, які чекали на свою долю; їх було зо два десятки, й вони досі стояли зі скрученими руками. Поруч, у пентаклі біля трону Ноуди, саме розв’язували одну з полонянок. Ось вона залишилася сама — й почала непевним голосом читати згубне закляття. Натаніель не знав цієї жінки — напевно, вона була з іншого відомства. Юнак бачив, як вона затрусилась і напружилась. Повітря круг неї затремтіло: демон, що з’явився на виклик, саме проникав до її тіла. Фекварл махнув рукою, й демониця Наер’ян — у Дженкінсовій подобі — дбайливо поклала бідолаху на підлогу в дальшому кутку зали, поряд із…
Волосся в Натаніеля стало дибки. Ось вони всі — понад дві дюжини чарівників різних рівнів, що качаються, пересмикуються, регочуть і падають: їхні нові господарі вивчають можливості своїх тіл. Часом у залі вибухали спалахи магічної енергії, лунало бурмотіння чужими мовами, химерні крики радості та болю. Кого ж Натаніель побачив серед них? Хто це киває головою й вимахує руками, наче лялька, зі зрум’янілим, збайдужілим, спітнілим обличчям? Юнак відсахнувся…
Це ж Руперт Деверо, прем’єр-міністр!
Попри все, що сталося, попри огиду до всього, що втілював у собі Деверо, — Натаніель відчув, як на його очі набігають сльози. На мить він знову перетворився на дванадцятирічного хлопчика, підхопленого натовпом у Вестмінстер-Голі, який уперше побачив прем’єр-міністра — сліпучо-чарівливого, такого, яким хотілося стати йому самому…
Тіло Деверо підскочило, зіткнулося з іншим тілом — і обидва жужмом повалилися на підлогу. Натаніеля аж занудило зі страху, в нього підігнулися коліна…
— Мерщій, мерщій! — найманець підштовхнув його в спину. — Ставай у чергу!
— Стривайте! — Натаніель спробував озирнутись. — Кіті!..
— Вона не зазнає твоєї долі. Можливо, це тебе потішить.
Натаніель поглянув на Кіті — вона на мить зустрілась очима з ним, а потім її люто потягли в бік натовпу полонених. Лаймове тіло обернулось, помітило його: він побачив у глибині його очей зелені іскри. З роззявленого рота пролунав хрипкий голос, подібний до тріскотіння сухого гілля: