Ніби у відповідь на цю думку раптовий спалах у вирі хаосу, досить далеко від Кіті, перетворився на образ, який протримався довго. Образ був укритий тріщинами — ніби його знімали розбитим об’єктивом, — однак те, що він показував, було видно досить чітко: батьки Кіті, що стояли, держачись за руки. Дівчина побачила, як мати манить її рукою:
«Кіті! Повертайся до нас!»
«Забирайтесь!» Цей образ неабияк перелякав дівчину. Так, це ілюзія — звичайно ж, ілюзія! — проте від цього вона не ставала приємнішою. Увага Кіті розосередилась, вона частково втратила контроль над своєю кулею — і над острівцем відносного порядку. Куля викривилась і всохла, зусібіч до неї потяглися щупальця.
«Кіті, ми тебе любимо!»
«Геть!» Вона знову розігнала щупальця. Образ тата й мами моргнув і пропав. Кіті з похмурою рішучістю повернула кулі її колишню подобу. Дівчина дедалі більше потребувала її, щоб зберігати хоч якийсь контроль над собою, хоч якесь відчуття, що вона — це вона… Тепер вона ще дужче боялася його втратити.
Перед нею замерехтіли інші — найрізноманітніші, ще швидкоплинніші — образи. Деякі, хоч вона ледве встигала їх розгледіти, мали видатись їй знайомими: вони залишали непевне відчуття хвилювання і втрати. Розсип вогнів… і ще одна картинка, далека-далека: старий, що спирається на ціпок. А в нього за спиною — стіна пітьми…
«Кіті, рятуй! Воно наближається!»
«Пане Пенніфізере…»
«Не кидай мене!» Постать озирнулася через плече, скрикнула з жаху… і видиво зникло. І тут-таки з’явився інший образ: жінка, що біжить між колонами, за якою женеться щось чорне й швидке… Білий спалах серед тіней… Кіті зосередила свою увагу на кулі. Дурниці! Це просто ілюзії, порожні й безглузді! Вони нічого не значать!
«Бартімеусе!» — знову подумки покликала вона, цього разу благально. І знову це ім’я збурило довколишні вогники й барвисті кривульки. Поблизу з’явилась чітка, виразна постать Якуба Гірнека з сумною усмішкою.
«Тобі завжди хотілося бути надміру незалежною, Кіті. Чому б тобі просто не здатись? Залишайся краще з нами. Не повертайся назад, на Землю. Тобі там не сподобається…»
«Чому?» — мимоволі запитала вона.
«Бідолашка! Сама побачиш. Тепер ти не така, як раніше».
Поряд з’явився ще один образ — високий смаглявий чоловік, що стояв на порослому травою пагорбі. Обличчя в нього було суворе:
«Навіщо ти прийшла дошкуляти нам?»
А ось жінка у високій білій намітці на голові, що бере воду з криниці:
«Дурна ти, що прийшла сюди. Тобі тут не раді».
«Я прийшла по допомогу».
«Тут ти її не дістанеш!» Образ жінки насупився й зник.
Смаглявий чоловік обернувся і подався з пагорба вниз.
«Навіщо ти дошкуляєш нам? — запитав він ще раз, озирнувшись. — Ти завдаєш нам болю!» Спалахнуло світло — й він так само пропав.
Якуб Гірнек знову сумно всміхнувся:
«Здавайся, чарівнице. Забудь себе. Тобі все одно не повернутися додому».
«Я не чарівниця!»
«Так, правда. Тепер ти ніщо». Його обплутала дюжина щупалець, він затріскотів — і розсипався на безліч друзок, які попливли геть.
«Ніщо…» Кіті поглянула на свою кулю — вона тим часом танула, наче сніг. Від решток її поверхні відлітали дрібні шматочки, кружляли, ніби підхоплені вітром, — і мчали геть, щоб приєднатися до нескінченного навколишнього вихору. Так, вона тепер справді ніщо — істота, позбавлена матерії, ні до чого не прив’язана. І не варто вдавати, ніби це не так.
Та й інше — теж правда: вона не знає, як повернутися додому.
Її воля згасла. Вона дозволила кулі розвіятись — її рештки закрутились, наче дзиґа, й поринули в небуття. Кіті почала непритомніти…
Десь у безмежній далечіні сплив ще один образ:
«Привіт, Кіті!»
«Забирайся геть!»
«А я думав, що ти шукала мене…»
29
Десь із пів хвилини Натаніель з найманцем мовчки дивились один на одного через кімнату. Обидва стояли нерухомо. Кинджал у найманцевій руці застиг, вільна рука завмерла біля пояса. Натаніель пильно стежив за ним, однак не плекав жодної надії. Він уже бачив, які спритні ці руки. А сам він був геть беззахисний. Усі минулі рази, коли вони зустрічалися, з Натаніелем був Бартімеус.
Найманець заговорив першим:
— Я прийшов, щоб відвести тебе назад. Демонові ти потрібен живий.
Натаніель нічого не відповів — і не зрушив з місця. Він гарячково намагався придумати, що ж робити, проте зі страху в голову не лізло нічогісінько — думки ледве-ледве ворушились, ніби заморожені.