— Як я зрозумів, кілька осіб, призначених для демонів, загинули, — провадив найманець. — Ноуда хоче зберегти якомога більше молодих тіл. Ти йдеш чи ні? Чи, може, волієш загинути почеснішою смертю? Я тобі це влаштую.
— Нам… — Натаніель захрип, його розпухлий язик ледве повертався в роті. — Нам зовсім не треба битися.
Найманець гучно зареготав:
— Битися? Для бійки сили повинні бути хоч сяк-так рівні…
— У мене залишився ще один раб, — збрехав Натаніель. — Думай швидше, поки він не напав на тебе. Ми ще можемо об’єднатися проти спільного ворога. Це в твоїх інтересах — ти мусиш це розуміти. Я добре заплачу тобі з державної скарбниці. Дам тобі безліч золота! Зроблю тебе вельможним, дам землі, володіння — все, чого побажає твоя чорна душа! Тільки перейди на мій бік. Тут — у цих підвалах — є зброя, якою ми зможемо скористатись…
Найманець у відповідь плюнув на підлогу:
— Не треба мені ані земель, ані титулів! У нашій секті ці дрібниці заборонені. Золото — так! Але золота дадуть мені й демони, якщо я служитиму їм. І… мовчи! Я знаю всі твої докази! Нехай собі Ноуда знищить увесь Лондон — чи навіть усю Європу, що з того? Хоч увесь світ — мені байдуже! Я не вірю ні в імперії, ні в міністрів, ні в королів! Нехай запанує хаос! Мені це буде тільки на користь. То що ти вирішив? Волієш померти на місці?
Натаніель примружив очі:
— Моя відповідь крадеться навшпиньки в тебе за спиною. Убий його, Белазаелю! Знищи його!
Вигукнувши це, він показав у бік сходів. Найманець, зігнувшись, рвучко крутнувся на місці, готовий відбити напад, — проте на сходах нікого не було. Він вилаявся, обернувся назад, встиг дістати срібний диск… і помітив, що Натаніель уже от-от кинеться коридором до скарбниці. Бородань махнув рукою, диск полетів у повітря…
Натаніель спробував підскочити, навіть не розвернувшись як слід. Він, зрозуміло, втратив рівновагу, спіткнувся об краєчок кам’яної плити і впав.
Срібний диск майнув над головою в Натаніеля, вдарився об стіну, відлетів до протилежної стіни коридору й клацнув об підлогу.
Натаніель упав навкарачки. Гарячково підхопившись, він узяв з підлоги срібний диск — і побіг уперед, дорогою озираючись.
Позаду найманець прямував кімнатою до коридору Він похмуро, сердито супився. Ішов він поволі, довкола його чобіт мерехтіли вогники й світлі смуги. Перший його крок був утричі довший за крок звичайної людини; після другого кроку він опинився за спиною в Натаніеля й замахнувся кинджалом. Юнак зойкнув, шарпнувся вбік…
Із кам’яної стіни тихо, наче дим, виповзла сіра тінь. Довге щупальце обкрутилося круг найманцевого стану, чіпка рука вхопила його за горлянку. Бородань запрокинув голову, махнув кинджалом, ударив… Тінь застогнала, проте не випустила найманця — навпаки, лише міцніше стиснула його. З неї вибухнуло огидне блакитне полум’я — і огорнуло бороданя; той кахикнув і плюнув. Із стін і підлоги полізли інші тіні, обвилися круг його чобіт і штанів, учепилися за плащ. Найманець рубав кинджалом на всі боки. Він тупнув ногою — семимильні чоботи підкинули його в повітря. За один крок він опинився далеко попереду, біля роздоріжжя коридору. Одначе блакитне полум’я досі огортало йому голову, тіні висіли на ньому, наче п’явки, а з-за каміння лізли все нові й нові примари.
Натаніель притулився до стіни, щоб оговтатись. Еге ж, тут уся річ у чоботях: тільки-но найманець опинився в коридорі, як їхня аура привела в дію пастку. Тіні негайно накинулись на власника чобіт. Шкода лише, що то була магічна атака, а найманець — як Натаніель знав із власного гіркого досвіду — був напрочуд стійкий до магії…
Проте напад тіней дозволив юнакові виграти час. Підземелля зі скарбницею було десь попереду. Щоб дістатись туди, слід було пройти повз найманця, який саме боровся з тінями. Тут уже нічим було не зарадити. Обережно стискаючи срібний диск (краї в нього були дуже гострі), Натаніель почав прокрадатися коридором, минаючи незліченні двері й повороти, все ближче й ближче до роздоріжжя…
Тим часом на його ворога накинулося стільки тіней, що Натаніелеві було його ледве видно. Він майже сховався під натовпом химер. Під цим тягарем він упав на коліна. Часом з-під огидного блакитного полум’я визирало його розчервоніле бородате обличчя. Найманець, здавалося, був ледве живий, однак кинджал досі виблискував круг нього. А підлогу довкола було закидано, мов стружками, шматками відтятої сутності.
«Кинджал теж срібний, — подумав Натаніель. — Вони нічого не можуть удіяти з ним. Рано чи пізно він вирветься на волю».