Ця неприємна думка підбурила його. Натаніель добіг до роздоріжжя — й знов озирнувся. Тримаючи напоготові диск, притулившись до стіни спиною й не зводячи очей із бійки в коридорі, він проминув роздоріжжя — й побачив, як одна з тіней упала, розрубана одним ударом навпіл. Більше юнак баритись не став — часу було обмаль.
Він помчав коридором прямісінько в підвал. Попереду було видно сталеві двері з заґратованим віконцем — вхід до скарбниці.
Добігши до них, Натаніель зупинився — й ще раз озирнувся. Ззаду, здалека, було чути гамір, пахкотіння, нелюдський стогін. «Забудь поки про найманця!» Що ж тепер робити?
Він оглянув двері. Звичайнісінькі: заґратоване віконце, простенька клямка, жодних особливих знаків чи позначок. Чи може тут бути пастка? Цілком можливо, хоч клерк про неї й не згадував. Натаніель знав, що скарби за дверима охороняються Моровим Закляттям, але як його привести в дію? Можливо, для цього досить просто відчинити двері?..
Натаніель заціпенів, не наважуючись узятись за клямку. Відчинити чи ні?
Він озирнувся. Все це марно — треба роздобути посох. Інакше йому кінець. Натаніель узявся за клямку, крутнув, потяг…
Нічого не сталося. Двері не відчинялись.
Натаніель вилаявся й випустив клямку. Все-таки замкнено…
Він гарячково міркував. Замкової щілини не видно. Якесь закляття? Його він не знає…
Аж тут йому сяйнула просто-таки дурна думка. Він знову крутнув клямку — й цього разу штовхнув двері.
Нарешті! Двері відчинились. Випустивши клямку юнак затамував подих…
Назустріч йому не вирвалося жодне Морове Закляття. Вгорі автоматично спалахнуло світло — мабуть, у стелі був ув’язнений якийсь полонений біс. Усе залишалося таким самим, як і два дні тому: мармуровий постамент у центрі, захаращений купою скарбів; порожні кутки кімнати; круг постамента — широка смуга зеленкуватих плиток, що підходить майже до самісіньких дверей…
Натаніель потер підборіддя. Судячи з усього, варто йому наступити на ці зеленкуваті плитки, як на нього впаде Морове Закляття — і він за кілька секунд загине страшною смертю. Неприємна думка… Як же обійти їх? Смуга плиток надто широка, щоб перескочити її. Пробратись над ними теж не вийде — літати він поки що не вміє…
Юнака огорнула нерішучість. Назад дороги немає — становище надто скрутне, та й Кіті на нього сподівається. Але ж увійти до сховища — це певна смерть. Нема чим навіть захиститись — ні Щита, ні Чарів…
Аж тут його погляд упав на річ, що лежала посередині постамента. Нефрит у витонченій оправі з карбованого золота — он він, звисає на ланцюжку з дерев’яної стойки. Амулет Самарканда… Натаніель чудово знав, що це за штучка. Він бачив, як цей амулет відбив силу демона Рамутри — а вже з якимось Моровим Закляттям він упорається й поготів. Може, добігти до нього щодуху — і?..
Натаніель прикусив губу. Ні, до постамента дуже далеко. Він нізащо не встигне дістатися до амулета перш, ніж…
Ні, його стривожив не звук. У коридорі за його спиною було тихо. Несподіване передчуття, від якого аж мороз пробіг поза шкірою, змусило Натаніеля озирнутись. Від того, що він побачив у коридорі, йому звело живіт і підкосило ноги.
Найманцеві пощастило кулаками й кинджалом порозкидати всі тіні, крім однієї, — їхні рештки лежали на підлозі круг нього. З-за кам’яної стіни на нього досі лізли нові вартові демони — один з них здалека жбурнув у найманця блакитний Імпульс; бороданя на мить відкинуло до стіни, та він не здавався. Не звертаючи жодної уваги на тінь у себе на спині, що намагалася задушити його, найманець нахилився й скинув спочатку один чобіт, далі другий. Чоботи вдарились об стіни і впали на підлогу.
Бородань відійшов якнайдалі від того місця. Тіні негайно облишили його: вони закружляли круг чобіт, нюхаючи й тикаючи їх довгими пальцями. Тінь на спині найманця теж заворушилась. Той стенув плечима, змахнув срібним кинджалом — і тінь перетворилась на дві немічні рештки, що вчепились одна в одну на підлозі.
Натаніель побачив, як найманець рушив коридором у його бік. Повільно, але невблаганно він наближався. Плащ його був пошматований, він ішов у самих шкарпетках. Напад вартових демонів, здається, виснажив його: обличчя найманця було сизе від утоми, він накульгував і кашляв з кожним кроком.
Натаніель стояв на порозі скарбниці. Він шалено крутив головою на всі боки, дивлячись то на зелені плитки, то на бороданя. Його нудило зі страху; він не мав жодного вибору, крім того, яким чином померти…