Юнак спробував заспокоїтись. З одного боку, смерть справді неминуча. Судячи з виразу найманцевого обличчя, вона буде болісна. А з іншого боку..
Холодний блиск Амулета Самарканда вабив його з постамента. Як же він далеко… Гаразд. Морове Закляття, принаймні, вб’є його швидко.
Натаніель наважився. Він вийшов із скарбниці в коридор, назустріч найманцеві, що саме підходив до нього.
Блакитні очі втупились у нього. Бородань усміхнувся й заніс кинджал.
Натаніель крутнувся на місці й щодуху помчав назад, до сховища. За його спиною пролунав страшний рев, та він не звернув на нього уваги, зосередившись на тому, що було попереду. Головне — розбігтись як слід, щоб проскочити зелені плитки якнайшвидше!
Плече обпекло раптовим болем. Юнак скрикнув, мов поранена тварина, спіткнувся, але не зупинився. Ось він увірвався крізь двері до сховища: попереду тяглися зелені плитки…
З-за спини долинули кульгаві кроки, тоді — глухий кашель.
Межа плиток! Натаніель стрибнув, намагаючись пролетіти якомога далі…
Приземлився. Побіг.
Довкола залунало сичання тисячі змій, з плиток почав здійматися жовто-зелений туман.
Постамент височів попереду; на ньому виблискували скарби. Посох Ґледстона, гаптована самоцвітами рукавиця, заплямована кров’ю стародавня скрипка, келихи, мечі, скриньки, гобелени… Однак Натаніелеві очі були прикуті лише до Амулета Самарканда.
Зеленкуватий туман огорнув усе каламутним серпанком. Натаніель відчув, як йому залоскотало шкіру — аж поки лоскоти перетворились на гострий, нещадний біль. Запахло смаленим…
Ззаду знову долинув кашель. Щось торкнулося його спини.
Постамент! Натаніель простяг руку, схопив ланцюжок, зірвав Амулет зі стойки. Потім стрибнув, крутнувся, впав на постамент — самоцвіти й цяцьки порозлітались на всі боки, — перекотився, впав на плитки по інший бік. Йому пекло очі — він заплющив їх. Шкіра палала вогнем. Здалека пролунав крик болю — це кричав він сам…
Натаніель сліпо просунув голову в ланцюжок, відчув, як Амулет Самарканда ковзнув по його грудях…
Біль ущух. Шкіру ще лоскотало, однак це був тільки залишок болю. Лише плече пекло так само нестерпно. Натаніель почув шурхіт, розплющив одне око — і побачив, як туман клубочиться круг нього, шукає його плоті, але тут-таки огинає його — і втягується в нефрит у центрі Амулета.
Натаніель підняв голову. Звідти, де він лежав, було видно стелю, край постамента, туман, що заповнював кімнату. Більше він нічого не міг розгледіти.
А де ж?..
Кашель. Біля самісінького постамента.
Натаніель заворушився — не дуже швидко, але з усією можливою спритністю. Біль у плечі не дозволяв йому спертись на праву руку. Спершись на ліву, він піднявся навпочіпки, а тоді поволі встав.
По той бік постамента стояв найманець, огорнутий хмарою жовто-зеленого туману. Туплячись у Натаніеля, він досі стискав у руці кинджал. Проте він тяжко спирався об постамент і кашляв з кожним подихом.
Він повільно випростався. Пошкутильгав круг постамента до Натаніеля.
Юнак позадкував.
Бородань пересувався вкрай обережно, ніби найменший порух завдавав йому болю. Він не звертав уваги на хмару Морового Закляття, що жерло його плащ, гризло його чорне вбрання й теплі чорні шкарпетки на кульгавих ногах. Відірвавшись від постамента, він ступив уперед.
Натаніель уперся спиною в стіну в дальньому кінці кімнати. Далі відступати було нікуди. Руки в нього були порожні — срібний диск він, напевно, загубив дорогою. Тепер юнак був геть-чисто беззахисний.
Морове Закляття довкола постаті бороданя густішало. Натаніель побачив, як найманцеве обличчя скривилось на мить чи то з болю, чи то з сумніву. Невже стійкість підвела його? Йому й так довелося довго боротися з тінями, а тепер ще й це Морове Закляття… До речі, чи справді його шкіра змінила колір — трохи пожовтіла, взялася плямами?..
Найманець невблаганно наближався. Проникливі блакитні очі не зводили погляду з Натаніеля.
Юнак щільно притулився до стіни й мимоволі стиснув у руці Амулет. Метал був холодний на дотик.
Хмара Закляття несподівано збурилась — і ніби плащем огорнула найманця, неначе нарешті відшукавши жадану тріщину в його обладунку. Закляття кружляло над ним, мов рій шершнів, що накинувся на ворога, й жалило, жалило… Найманець ішов далі. Шкіра на його обличчі репнула, ніби старий пергамент. Плоть під нею опадала, всихала. Борода сивіла, гублячи свій чорний колір. Проте блакитні очі невпинно зирили на юнака з безмежною ненавистю.
Ближче, ближче… Рука, що стискала кинджал, усохла: від неї залишились тільки вузлуваті кістки під тонкою плівкою шкіри. Борода вже геть побіліла — вилиці випирали з неї, мов камені з трави. Натаніелеві здалося, ніби найманець усміхається. Усмішка дедалі ширшала, відкриваючи неможливо довгий ряд зубів. Шкіра на обличчі зовсім опала, оголивши блискучий череп, на якому залишились тільки біла борода й пара блакитних очей. Очі востаннє спалахнули — і раптом згасли.
Кістяк у чорному лахмітті ступив ще раз, упав — і розсипався, зруйнувався, перетворившись на купу уламків та клаптів одягу біля Натаніелевих ніг.