«Це важче, ніж тобі здається. Від часів Птолемея ти перша, кому це вдалося. Тут треба відділитись від себе самого, а чарівники — такі, як вони є, — до цього нездатні. А ті, кому це не вдається, божеволіють».
«Для мене це тепер не проблема. Я — вже не я».
«То спробуй створити собі подобу! Щось таке, на чому можна було б зосередитись. Тоді ти почуватимешся краще».
«Я вже пробувала! В мене тільки й вийшло, що куля. До того ж це, здається, розлютило їх…»
«Ми зовсім не люті. Хіба я здаюсь тобі лютим?»
Кіті придивилася до далекого, мерехтливого образу. То була струнка жінка — смаглява, довгошия, у високому головному уборі й довгій білій сукні. Вона сиділа на мармуровому троні. Її обличчя було чарівне й безжурне.
«Ні, — подумала вона. — Ні. Але ж ти не такий!»
«Я мав на увазі не її. Це не я — це спогад. А я — довкола тебе. Усі ми довкола тебе. По ваш бік Брами все зовсім не таке. Тут немає відмінностей між духами. Ми — єдині. І ти тепер — одна з нас».
Різнобарвні кривульки й пасма заклубочились довкола, ніби підтверджуючи ці слова. Жіночий образ пропав — замість нього з’явились інші. Кіті бачила кожен образ у десятьох місцях водночас — ніби віддзеркаленим в очах комахи, — проте розуміла, що це множаться не образи, а вона сама.
«Щось мені це не до вподоби», — подумала вона.
«Усі ці видива — спогади. Деякі з них, можливо, — навіть твої. Так, я розумію, що тобі в цьому важко розібратись… Птолемеєві теж було важко, однак він підбадьорився, коли створив собі подобу. І до того ж — майстерну, цілком схожу на нього самого. Може, спробуєш іще раз?»
«Я можу зробити кулю».
«Ні, з кулею я не розмовлятиму. Будь впевненіша!»
Кіті зосередилась — і спрямувала свою енергію на речовину, що курилася довкола. Як і першого разу, їй пощастило створити якусь віддалену подобу людини. Цього разу в неї вийшла велика голова, яка хилиталась на шиї; довге тонке тіло, що закінчувалось трикутною масою, яка могла правити за спідницю, з руками-пальцями й парою ніг, радше схожих на пеньки. Постать, одне слово, вийшла досить-таки незграбна.
Кілька щупалець обережно обмацали тіло.
«А це що таке?»
«Це рука».
«Он як, рука! А я думав… хм-м… Виходить, ти уявляєш себе такою, Кіті? В тебе, здається, серйозний комплекс неповноцінності… Дозволь, я підкажу тобі: твої справжні ноги зовсім не такі товсті. Принаймні литки».
«Що вдієш, — зітхнула Кіті. — Це найкраще, на що я здатна».
«То зроби собі хоч обличчя. І благаю тебе: нехай воно буде гарненьке!»
Врешті Кіті вдалося зробити собі пару поросячих очиць, довжелезний відьомський ніс і викривлений у жалюгідній усмішці рот.
«Еге ж, ти не Леонардо да Вінчі».
Поблизу промайнув ще один образ — бородань, що дивився на стіну.
«Мені було б легше, — сердито подумала Кіті, — якби я бачила щось іще, крім цього безладдя!» І вона шаленим зусиллям змусила своє сурогатне тіло махнути рукою, показуючи на матерію, що клубочилася навкруги.
Кілька звивистих щупалець відсахнулись в удаваному страху.
«Ви, люди, такі непослідовні! Стверджуєте, ніби любите порядок, але що таке ваша Земля, як не одне величезне безладдя? Поглянь хоч куди — хаос, насильство, сварки, ворожнеча! Тут у нас набагато спокійніше… Проте, можливо, я й зумію допомогти тобі. Трохи спростити завдання. Стеж зараз за цим своїм чудернацьким тілом. Я не хочу, щоб те, що править йому за руки, повідпадало — це порушить його досконалість».
Кіті побачила, як найближчі до неї простори плинної матерії почали змінюватись. Мерехтливі пасма світла видовжувались, ширшали, твердішали, перетворюючись на площини; кривулі й спіралі робились прямими й високими, розгалужувались під прямими кутами, з’єднувались з іншими й знову ділились. За мить круг її тіла з’явилась подоба кімнати: прозора, ніби скляна, підлога, квадратні колони з усіх боків, за ними — сходи, що вели до краю, а за краєм — порожнеча. Над головою був простий плаский дах — так само прозорий. А над дахом, за колонами, нижче від підлоги тривав невпинний рух Іншого Світу.
Ілюзія звичайного простору зненацька вселила в Кіті страх перед довколишньою порожнечею. Її фігурка скулилась у центрі кімнати, якнайдалі від країв.
«Ну, як тобі?»
«Е-е… краще. А де ж ти?»
«Я тут. Тобі не потрібно мене бачити».
«Але мені так було б краще!»
«Гаразд. Ти все ж таки моя гостя».
З-за колон у кінці маленької зали виступив хлопчик з обличчям без певного віку. Навіть на Землі він здавався привабливим, а тут — чарівним. Його обличчя сяяло радістю й спокоєм, шкіра ніби світилася зсередини. Він мовчки пройшов прозорою підлогою й зупинився перед незграбною, головатою, пласкогрудою й товстоногою подобою Кіті.