«Дякую, — гірко подумала дівчина. — Тепер я справді почуваюся краще».
«Але ж насправді це не я! Так само, як і це — не ти. Насправді ти — така сама частина цієї фігури, як і я. В Іншому Світі немає різниці».
«До того, як прийшов ти, було не так. Мені казали, що мені тут не раді, що я завдаю всім болю…»
«Лише тому, що ти намагаєшся нав’язати нам порядок. А порядок означає обмеження. А тут немає жодних обмежень — нічого певного, нічого чіткого. Будь-яка форма — чи то незграбна фігурка з паличок, чи кулька, чи отакий «будинок», — хлопчина недбало махнув рукою, — чужа цьому світові й довго тут не протягне. Будь-яке обмеження завдає нам болю».
Хлопчина побокував — і подивився з-за двох колон на далекі бентежні вогні. Подоба Кіті пошкандибала за ним:
«Бартімеусе…»
«Імена, імена, імена! Ось воно, найбільше з обмежень! Ці імена — найлютіше прокляття з усіх. Кожне ім’я — вирок до рабства. Тут ми єдині, в нас немає імен. А що роблять чарівники? Вони сягають сюди своїми викликами, їхні слова висмоктують нас звідти — шматок за шматком, із стогоном і криками… І тільки-но кожен шматок опиниться у вашому світі, як він набуває певності: здобуває ім’я й силу, але розлучається з іншими. І що тоді? Ми, наче ті мавпочки в цирку, виробляємо штучки на потіху господарям — щоб вони не зашкодили нашій крихкій сутності. І навіть повернувшись, ми вже не почуваємось у безпеці. Коли вже твоє ім’я потрапило до реєстрів, тебе можуть викликати знову й знову, аж поки сутність виснажиться…»
Він обернувся й поплескав подобу Кіті по випуклій потилиці.
«Тебе так хвилює тутешня загальна єдність, що ти волієш учепитися за що завгодно — навіть за таке чудовисько… тільки не ображайся, будь ласка! — ніж вільно ширяти з нами, де заманеться. А для нас на Землі — все навпаки. Ми несподівано опиняємось далеко від цієї загальної плинності — і залишаємось, беззахисні, сам на сам зі світом, сповненим жахливої певності. Зміна подоби трохи полегшує нам ці муки, проте ненадовго. Не дивно, що багато хто з нас урешті озлобився».
Кіті майже не слухала його. Її так дратувала потворність власного творіння, що вона увесь цей час потихеньку зменшувала голову, скеровуючи надлишки речовини вниз, щоб зміцнити худий тулуб. До того ж вона трохи вкоротила ніс і зробила рот меншим і не таким кривим. Так… вийшло, здається, помітно краще.
Хлопчина вибалушив очі:
«Оце я й мав на увазі! Ти не можеш відмовитись від думки, що ця річ — якоюсь мірою ти сама. Це ж просто лялька! Облиш її!»
Кіті облишила спробу виростити на голові свого творіння хоч якесь волосся. Натомість вона зосередила всю свою увагу на осяйному хлопчині, чиє обличчя несподівано посерйознішало.
«Навіщо ти прийшла сюди, Кіті?»
«Бо так зробив Птолемей. Я хотіла показати себе, довести, що я довіряю тобі. Ти казав, що після того, як йому це вдалося, ти був лише радий служити йому. Слуг мені не треба, а от твоя допомога справді потрібна. Тому я й прибула сюди».
Очі хлопчини зблиснули, мов чорні кристали, повні зірок: «Якої ж допомоги ти від мене хочеш?»
«Ти знаєш і так. Ці де… ці духи, що вирвались на волю… вони хочуть напасти на Лондон, винищити там усіх людей!»
«Хіба вони досі цього не зробили? — недбало поцікавився хлопчина. — Які ж вони мляві!»
«Не будь жорстоким! — Кіті так схвилювалася, що її подоба змахнула своїми руками-паличками й рушила через кімнату вперед. Хлопчина здивовано позадкував. — Мешканці Лондона ні в чому не винні! Вони так само ненавидять чарівників, як і ви! Благаю тебе від їхнього імені, Бартімеусе. Адже це їм доведеться постраждати, коли військо Ноуди вирветься на волю!»
Хлопчик сумно кивнув:
«Фекварл із Ноудою — хворі. Таке трапляється з тими, кого часто викликають. Рабство псує нас. Ми стаємо брутальними, дурними, мстивими. Більше думаємо про безглузді приниження, пережиті у вашому світі, ніж про радощі й чудеса цього світу. Важко повірити, але це правда».
Кіті поглянула на спалахи світла й нескінченне море рухомої сутності:
«А що ви взагалі тут робите?»
«Ми не робимо. Ми перебуваємо. Не сподівайся зрозуміти це: ти — людина, що спроможна бачити тільки зовнішнє, і його ти прагнеш підкорити собі. Ось і Фекварл з Ноудою та іншими своїми спільниками спотворились за вашим взірцем. Вони обмежили себе своєю ненавистю — вона така потужна, що їй справді хочеться відсторонитись від усього, аби лише помститись. Це — ніби остаточна капітуляція перед цінностями вашого світу… О, ти вже непогано даєш собі раду з цією штукою!»