Він розплющив очі й спробував підвестись.
— Лежи спокійно, — сказав я. — Бережи сили.
— Навіщо, Бартімеусе? — відповів він, називаючи мене моїм справжнім ім’ям. — Більше вони мені не знадобляться.
Лев гаркнув:
— Облиш ці балачки! Це називається — тактичний відступ. Зараз перепочинемо, й за хвилину я прорвуся.
Він закашляв. На вустах виступила кров.
— Правду кажучи, навряд чи я переживу ще один такий політ.
— Та годі вже! З одним крилом буде навіть цікавіше. Може, ти помахаєш рукою замість крила?
— Ні. А що сталось?
— Це все через оцю дурнувату гриву! Я не помітив джина, що підкрадався збоку. Він нас підстеріг і вдарив мене Вибухом! Годі вже — більше я ці патли не носитиму.
У верхній частині старої гладенької стіни було невеличке заґратоване віконце. В промені світла, що пробивався крізь нього, кружляло кілька тіней. На дах приземлилося щось важке.
Птолемей тихо вилаявся крізь зуби. Лев насупився:
— Що таке?
— Там, на ринку… Я загубив пергамент. Свої нотатки про Інший Світ.
Я зітхнув. Зусібіч було чути шурхіт, клацання кігтів об камінь, скрегіт луски об черепицю. Я чув шепіт латиною. Я уявив, як вони обсіли храм, немов велетенські мухи.
— Шкода, звичайно, — відповів я. — Але це — не головна з наших проблем.
— Я не завершив своєї розповіді,—прошепотів він. — У моїх кімнатах залишились тільки уривки.
— Птолемею, це не має значення!
— Має! Відтепер усе мало бути по-іншому. Моя книга повинна була змінити всі методи роботи чарівників. Покласти край вашому рабству!
Лев поглянув на нього згори:
— Щиро кажучи, моєму рабству — як і моєму життю — край настане… десь через дві хвилини.
Він насупився:
— Це не так, Бартімеусе.
Стіни аж гули від глухих ударів.
— Саме так.
— Я не зможу звідси вибратись. А ти— зможеш.
— Із оцим крилом?! Ти, мабуть… Зрозуміло! — лев крутнув головою. — Навіть і не думай!
— Я досі твій господар, не забувай. Я кажу тобі, що ти можеш іти. Я наказую тобі йти!
Замість відповіді я встав, вийшов на середину святилища — і з викликом гаркнув. Храм здригнувся, на кілька секунд усе вщухло. А тоді почалося знову.
Я люто клацнув зубами:
— Через кілька секунд вони вдеруться сюди, й тоді я навчу їх боятися сили Бартімеуса Урукського! А що буде далі — хтозна? Мені вже траплялося впоратись із шістьома джинами водночас.
— А скільки їх тут зараз?
— Десь із двадцять.
— Гаразд. Тоді все вирішено… — хлопчина сів, спираючись на кволі руки. — Притули мене до тієї стіни. Ну-бо, ну-бо! Невже ти хочеш, щоб я помер лежачи?
Лев виконав наказ — і знову випростався. Я став навпроти дверей, які в центрі вже почервоніли від жару й почали прогинатися всередину.
— Навіть і не проси, — сказав я. — Нікуди я не піду.
— А я й не прошу, Бартімеусе.
Щось у його голосі змусило мене озирнутися. Я побачив, що Птолемей немічно всміхається мені, піднявши руку. Я про-стяг до нього лапи:
— Не треба!..
Він ляснув пальцями — й вимовив закляття Звільнення. Тієї ж миті двері вибухнули дощем розтопленого металу — і до святилища вдерлись три високі постаті. Птолемей ледь помітно кивнув мені — і його голова притулилася до стіни. Я обернувся до ворогів, заніс уже був лапу, щоб завдати їм удару, — та моє тіло вже розвіювалось, наче дим. Хоч як я силкувався, та не міг його втримати. Світло довкола згасло, моя свідомість попливла геть, — Інший Світ тяг мене до себе. Люто, всупереч своїй волі прийняв я останній Птолемеїв дар.
31
Першим відчуттям Кіті була страшенна тіснота. Коли дівчина отямилась, її свідомість, що вже звикла до нескінченності, раптово стяглась в одну точку. Її знову обмежувало тіло, обтяжувала його земна вага. На мить Кіті задихнулась — їй здалося, ніби її поховали живцем, — аж тут вона пригадала, як треба дихати. Вона лежала в темряві, слухаючи ритми власного тіла: як струменіє кров, як виходить і входить у легені повітря, як бурчить у шлунку й кишках. Досі Кіті ніколи не думала, яка ж вона гучна й важка, як міцно збите її тіло. Все це здавалось надзвичайно складним. Як можна цим керувати? Навіть думка про те, щоб пересуватись у земному тілі, видавалася незбагненною.
Поволі, однак, Кіті почала впізнавати обриси свого тіла: підібгані аж до живота коліна, покладені одна на одну стопи, міцно притулені до грудей руки. Вона подумки уявила це все, і її огорнула ніжність до власного тіла — і вдячність йому. Це почуття зігріло її — самосвідомість потроху зростала. Кіті відчула твердість поверхні, на якій вона лежала, м’якість подушки під головою. Дівчина пригадала, де вона зараз — і де була до того.