Кіті розплющила очі. Все було якесь розпливчасте. На мить непевні переходи світла й тіні спантеличили її — здавалось, ніби вона знову ширяє серед Іншого Світу… Нарешті дівчина опанувала себе, зосередилась — і розмиті лінії потроху перетворились на людину, що сиділа в кріслі.
То був юнак, що сидів у позі, яка свідчила про крайнє виснаження. Голова його схилилась убік, ноги були розкинуті в різні боки. Кіті почула його хрипке дихання. Очі в нього були заплющені.
На шиї в юнака висів на ланцюжку золотий овал із темно-зеленим каменем у центрі: амулет ритмічно піднімався й опускався в такт диханню. Між його колінами навскоси лежав довгий дерев’яний посох. Однією рукою юнак несвідомо підтримував посох, а друга рука немічно звисала з поруччя крісла.
Через якусь хвилину Кіті пригадала його ім’я:
— Натаніелю?
Голос її був такий тихий, що Кіті й сама не знала — чи вимовила вона це ім’я вголос, чи тільки подумала. Будь-що, одначе, це подіяло: чарівник закректав і щось забурмотів, його руки й ноги здригнулись, ніби від удару електрикою, — й посох упав на підлогу. Чи то підскочивши, чи підкравшись, юнак опинився навпочіпки біля Кіті.
Вона спробувала всміхнутись. Це було важко — обличчя боліло.
— Привіт, — сказала вона.
Чарівник не відповів нічого — лише дивився.
— Ти все-таки роздобув посох, — провадила Кіті. — Мені пересохло в горлі… Тут є вода?
Він знову не відповів. Кіті помітила, що шкіра в нього почервоніла й висохла — ніби від потужного вітру Він надзвичайно пильно дивився на дівчину, та водночас якимось чином не звертав уваги на її слова. Кіті це почало дратувати.
— Відійди! — наказала вона. — Мені треба встати.
Напруживши м’язи живота, вона витягла руку, вперлась пальцями в підлогу, щоб підвестись… Із її руки щось випало з глухим брязкотом. Її занудило. М’язи були немічні, як вода.
Кіті опустила голову назад на подушку. Щось у цій кволості злякало її.
— Натаніелю… — прошепотіла вона. — Що це?..
Він уперше заговорив до неї:
— Нічого, все гаразд. Відпочивай.
— Я хочу встати!
— Тобі не треба цього робити.
— Допоможи мені встати! — лють, підкріплена тривогою, несподівано перетворилась на жах. У цій кволості було щось не те. — Не хочу я тут лежати! Що це таке? Що зі мною сталося?!
— Усе гаразд. Просто лежи спокійно.
Слова чарівника не переконали Кіті. Вона ще раз спробувала встати — і, вилаявшись, знову впала на підлогу. Юнак вилаявся водночас із нею.
— Ну, гаразд уже! Зараз я підтримаю тобі спину. Тільки не пробуй стояти сама! Твої ноги ще не… Ось! Що я тобі казав?! Ти можеш хоч раз мене послухатись?
Він підхопив Ті під пахви, підняв і потяг до крісла. Її ноги волочились по підлозі, черевики дряпали лінії пентакля. Чарівник безцеремонно посадив Кіті в крісло — і зупинився навпроти, важко відсапуючи.
— Тепер ти рада? — запитав він.
— Ні, не дуже. Що зі мною сталось? Чому я не можу ходити?
— Цього я тобі не можу сказати, — він потупився, поглянув на свої чоботи — великі потерті шкіряні чоботи, — а потім озирнувся на порожній пентакль. — Коли я вдерся сюди, Кіті, в кімнаті було страшенно холодно. В тебе не билося серце, ти не дихала — просто лежала в колі. Я думав, що ти… я справді подумав, що ти мертва! А натомість… — він підняв очі. — Ну, то розкажи мені! Невже ти…
Кілька хвилин вона мовчки дивилась на нього.
Напруження на чарівниковому обличчі змінилося збентеженням. Він поволі відсапнув — і чи то сів на стіл, чи притулився до нього.
— Зрозуміло, — промовив він. — Зрозуміло…
Кіті кахикнула:
— Зараз я все розповім тобі. Тільки спочатку передай мені буде ласка, оце дзеркало.
— Гадаю, що не варто…
— Ні, я все-таки подивлюся, — сухо відповіла Кіті. — Це краще, ніж давати волю уяві. Ну-бо, мерщій. У нас ще багато роботи.
Жодні умовляння її не переконали.
* * *
— Врешті-решт, — помовчавши, сказала вона, — це майже те саме, що було з Якубом після Чорної Молотарки… А з ним усе було гаразд.
— Це правда, — руки в чарівника втомились; він зручніше перехопив дзеркало.
— І волосся можна буде пофарбувати.
— Так.
— А щодо всього іншого, то я коли-небудь до цього доросту.