Натаніель умить підхопився. Плече люто боліло. В голові лунав розгніваний голос:
«Цілити треба як слід! Наступного разу я сам усе зроблю!»
— Нічого ти не зробиш!.. А де ця афритка?
«Напевно, давно втекла! Цього разу ти справді все зіпсував!» — Послухай-но, ти…
Аж тут його увагу привернуло якесь ворушіння за кілька метрів звідти. Чотири білі обличчя — жінка та її дітлахи, що ховалися за лотками, — поглянули на нього. Натаніель підняв руку:
— Все гаразд! Я чарівник…
Жінка зойкнула, діти здригнулись і щільніше притулились до неї. В Натаніелевій голові залунав ущипливий голос:
«Отакої! Теж мені заспокоїв! Може, заодно запропонуєш перерізати їм горлянки?»
Натаніель подумки вилаявся — й спробував усміхнутись.
— Я на вашому боці! — почав він. — Залишайтесь тут! Я…
Раптом він запрокинув голову. Пролунав голос: «Бачиш?» Крізь недогарки ятки, крізь пил, що знявся після падіння колони, блиснули зелені вогники. Він підлаштував свій погляд: на вищих рівнях було краще бачити примружені очі і обережні, злодійкуваті порухи в темряві. Тіло Клайва Дженкінса підкрадалося ближче, сподіваючись захопити його зненацька.
Бартімеус швидко промовив:
«Зараз буде Потік. Я джин, я краще знаюсь на таких речах. Потік захоплює великий простір. Вона хоче тебе знерухомити. Я можу накрити нас Щитом — але він відіб’є промінь від посоха».
— А ти можеш накрити Щитом отих людей? То зроби це! Нам він не знадобиться.
Натаніель дозволив своїй руці піднятись. Крізь простягнуті пальці полинула енергія. Блакитна баня зімкнулася над скуленими людьми. Натаніель знов обернувся в бік площі. Там клубочився пил, чорні клапті відривались від підпаленого полотна. Ніякого демона, що крався б навшпиньки, видно не було.
— Де вона?
«Звідки я знаю? У тебе ж нема очей на потилиці! Я можу дивитись лише туди, куди й ти».
— Гаразд, гаразд, заспокойся.
«Я спокійний! Це ти нервуєшся. Усі ці загадкові хімікалії, що течуть у твоїй крові, тримають тебе в тривозі. Нічого дивного, що люди такі недоумкуваті… Ось! Ні, це просто вітер торсає полотно… Ой, як я перехвилювався!»
Натаніель пильно оглядав площу. Посох гув у нього в руці. Він намагався відсторонитись від нав’язливого голосу джина, від потоку його спогадів — часом вони просто заливали його. Де ж ховається афритка? За розтрощеним постаментом колони? Навряд… це надто далеко… Де ж тоді?
«І гадки не маю, — обізвався Бартімеус. — Мабуть, утекла світ за очі».
Натаніель обережно ступив кілька кроків. Поза шкірою пробіг мороз — небезпека чигала десь поряд. На тому кінці площі він помітив огорожу, сходи, що вели під землю. То був вхід до метро. Під площею тягся лабіринт тунелів, що вели на платформи, дозволяли пішоходам переходити через дороги… І ці тунелі мали багато виходів.
На площі їх кілька…
«Озирнись!» — подумав він і розслабив м’язи, доручивши зробити решту джинові. Крутнувшись на місці, він вимовив слово — і націлив посох. Із посоха вилетіла біла блискавка — вона розітнула повітря й розпорошила тіло Клайва Дженкінса, що підкрадалося до нього ззаду. Щойно афритка була тут, уже простягала холодну руку, щоб направити на нього Потік, — а вже наступної миті вона зникла, разом із входом до метро за її спиною. На розтоплену бруківку посипався огидний попіл.
«А ти розумник, — обізвався джин. — Щось я не пригадую в Наер’ян такої підлоти».
Натаніель поволі перевів подих. Потім підійшов до купки людей, що кулились під Щитом, і махнув рукою. Бартімеус зняв закляття. Жінка підхопилась, тулячи до себе дітей.
— Найбезпечніше зараз на Вайтголі, — почав Натаніель. — Демони, напевно, звідти вже пішли. Ідіть туди й не бійтесь, мадам. Я…
Він замовк. Жінка відвернулась. Із скам’янілим обличчям, з понурими байдужими очима вона повела дітей геть між лотками.
«А ти чого сподівався? — запитав джинів голос. — Це ж ти й твої колеги завдали їй такого клопоту. Вона не кинеться тобі дякувати, хай там що ти зробиш. Гаразд, не переймайся… Ти все-таки не самотній. Я завжди з тобою…»