Її помітили кілька пар вирячених очей. їхні власники почали крутитись і благально стогнати. Кіті зачекала зо дві секунди, щоб оговтатись, — від утоми в неї тремтіли коліна. А потім заговорила так виразно, як лиш могла:
— Я прийшла, щоб допомогти вам. Ще трохи потерпіть, будь ласка. Я спробую визволити вас.
Люди засовались і застогнали ще дужче. Вони пацали ногами, обертали й трусили головами. Кіті ледве не збили з ніг.
— Лежіть спокійно! — наказала вона. — Інакше я піду геть! Чарівники вмить угамувались.
— Отак буде краще. А тепер…
Неслухняними пальцями Кіті дістала з кишені срібний диск — і обережно, щоб не порізати пальці, заходилась пиляти мотузки на найближчій із полонянок. Мотузки розходились, наче масло під гарячим ножем. Полонянка обережно поворушила занімілими руками й ногами — й тихо зойкнула від болю. Кіті безцеремонно витягла з її рота кляп.
— Коли зможете піднятись на ноги, — сказала вона, — візьміть щось гостре й допоможіть мені рятувати інших.
І перейшла до наступного чарівника.
Уже через десять хвилин кімната була повна кульгавих чоловіків і жінок, що розминали собі кінцівки. Хтось сидів, хтось ставав спочатку на одну, тоді на другу ногу, намагаючись позбутися судом і набряків. Ніхто нічого не казав — їхні тіла були вільні, проте думки ще плутались від подиву й недовіри. Кіті мовчки поралася біля передостаннього полоненого — огрядного добродія, обплутаного сіткою. Він лежав нерухомо, крізь сітку на його обличчі сочилася кров. Поряд перша з тих полонянок, кого звільнила Кіті, — молода жінка з мишастим волоссям, — боролася з мотузками на тілі останньої чарівниці: та, замотана в товсту сіру ковдру, була більш ніж жива — вона увесь час борсалась у шаленому нетерпінні.
Кіті передала своїй помічниці срібний диск:
— Тримайте.
— Дякую.
Рештки сітки й ковдри було розрізано за кілька секунд, і обидва полонені опинились на волі. Одна з них, жінка з довгим чорним волоссям і червоним, набряклим обличчям, відразу підскочила й зойкнула з болю. Другий, гладкий літній добродій із закривавленим лицем, лежав нерухомо. Очі в нього були заплющені, дихав він уривчасто й хрипко.
Чорнявка притулилася до стіни й заходилася розтирати ногу, яку звело судомою, аж гаркаючи від болю та люті:
— Хто?! Хто це все влаштував?! Я вб’ю їх! Присягаюсь!
Кіті тим часом діловито розмовляла з молодою жінкою з мишастим волоссям:
— Він непритомний. Його треба відвезти до лікарні.
— Це я влаштую, — відповіла її помічниця. Оглянувши кімнату, вона зупинила погляд на рудому молодикові з ластовинням. — Джордже, чи не зробите ви ласку?..
— Так, панно Пайпер.
— Стривайте, — перервала їх Кіті. Вона втомлено озирнулась і простягла тремтливу руку, шукаючи опори. — Допоможіть мені, будь ласка, встати… Дякую. — Вона обернулась до всіх присутніх. — Вам усім слід знати, що сталося. Становище може бути… важче, ніж ви гадаєте. В Лондоні вирвались на волю демони.
Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Обличчя в усіх повитягались зі страху та смутку. Усі чарівники, старі й молоді, поглянули на Кіті. Зараз вони були безпорадні й нічого не розуміли. Куди й поділась їхня чарівницька пиха — зараз це були просто люди, перелякані, покинуті без проводирів, без усього. Кіті підняла руку:
— Послухайте! Зараз я все розповім вам…
— Зачекайте! — чорнява жінка схопила її за лікоть. — Спочатку скажіть, хай вам дідько, хто ви така? Щось я не пригадую ні вашого обличчя, ні, — вона скривилась, — вашого брудного лахміття! Ви, здається, навіть не чарівниця!
— Так, — зіпнула у відповідь Кіті. — Я простолюдинка. Та якщо ви хочете залишитись живими, то замовкніть і вислухайте мене.
Очі в чорнявки вибалушились:
— Як ви смієте!..
— Та й справді замовкніть уже, Фаррар, — обізвався якийсь чоловік.
Чорнявка, ніби вдавившись, шалено озирнулась на всі боки, проте руку Кіті відпустила.
Усі, крім неї, дослухалися до Кіті з охотою — й навіть із вдячністю. Можливо, вони були ще й досі приголомшені, а може, щось у цій посивілій дівчині з утомленим, поораним зморшками обличчям викликало в них щиру повагу, — сказати важко. Та поки Кіті розповідала про останні події, всі слухали її якнайуважніше.
— А де решта чарівників? — жалібно спитав один із старших полонених. — Нас у театрі була сотня, не менше. Вони ж не могли всі…